Читати книгу - "Марія Антуанетта"

підводився з фотеля й підходив до вікна, ніби щоб поглянути на небо. Нарешті о пів на дванадцяту надокучливий гість забрався. Людовік XVI пішов до своєї спальні, і тут розпочалась остан­ня розпачлива війна з етикетом, який надто вже пильно стеріг його. За прадавнім звичаєм, королів камердинер мав спати в тій самій кімнаті, що й король; навколо його зап’ястка обкручували шнур, так що досить монархові смикнути, як заснулий зразу прокидався. Тож якщо Людовік XVI прагне втекти з палацу, то бідоласі треба спершу втекти від свого камердинера. Людовік XVI, як звичайно, спокійно дав себе роздягнути, ліг у постіль й опустив обидві завіси балдахіна, ніби збираючись заснути. Насправді він вичекав хвилину, коли служник пішов роздягатись у суміжний покій, і тепер, у цю коротесеньку мить — сцена була б гідна Бомарше — король прожогом вислизнув з-під балдахіна й у самій сорочці й босоніж крізь другі двері зайшов до порожньої синової кімнати, де вже лежало наготові просте вбрання, груба перука й — іще одна ганьба! — лакейський капелюх. А тим часом у спальню навшпиньках нечутно повернувся вірний слуга, боязко тамуючи віддих, аби не збудити свого любого короля, що вже спочивав під балдахіном, і, як і кожного дня, намотав шнура на зап’ясток. А сходами в самій сорочці, тримаючи в руці сірого ко­стюма, перуку й капелюха, прокрадався на перший поверх Людовік XVI, король Франції і Наварри, нащадок Людовіка Святого. Внизу, заховавшись у шафі, його чекав гвардій­ський офіцер де Мальден, який мав показати дорогу.

Невпізнанний завдяки темно-зеленому, ніби пляшка, вбранню й лакейському капелюхові на своїм світлім чолі, король байдуже перетнув спорожнілий двір свого палацу — Національна гвардія, мабуть, чатувала не дуже пильно. Здавалось, що минулося найтяжче, опівночі у фіакрі знов зібралась уся родина; перебраний на кучера Ферсен видерся на козли й повіз через увесь Париж перебраного на лакея короля і його родину.

Через увесь Париж — саме в цьому чаїлось найбільше лихо! Ферсен, як дворянин, звик, щоб його возили, а сам ніколи не їздив, отож не знав безконечних лабіринтів заплутаних вулиць міста. Крім того, з обачності — згубна обачність! — замість зразу виїхати з міста він ще заїхав на вулицю Матиньйон, аби впевнитись, що вирушила велика карета. Аж о другій замість опівночі він вивіз свій неоціненний вантаж за міську браму — безповоротно втрачено цілих дві години.

За шлаґбаумом їх мала чекати величезна карета, але — перша несподіванка — її там не було. Нарешті знайшли її — запряжену четвернею, з пригаслими вогнями, — але знову згаяли час. Фіакр близенько під’їхав до карети, щоб королівська родина могла пересісти, не закалявши свої черевики — який би то був жах! — французьким болотом.

О пів на третю замість опівночі коні нарешті рушили. Тепер Ферсен не жалів батога, і за півгодини вони вже були в Бонді, де на них чекав гвардійський офіцер із вісьмома свіжими, цілком відпочилими поштовими кіньми. Тут довелося попрощатися. Це було нелегко. Гірко дивилась королева, як її покидає найнадійніший, але король ясно сповістив, що не хоче, щоб Ферсен їхав із ними й далі. А чому — цього так і не знаємо. Можливо, не хотів з’явитися перед своїми прихильниками саме з цим занадто інтимним приятелем своєї дружини, а може, сподівавсь уберегти його від лиха, — хай там що, а Ферсен зауважив: «Іl n’a pas voulu»[143]. Ta й потім: домовились, що Ферсен одразу їх розшукає, як тільки вони дістануться на волю, отже, розлука мала бути недовга, Ферсен востаннє, — над обрієм уже сіріло, звістуючи спекотний літній день, — під’їхав до карети і навмисне голосно, щоб увести в оману чужих хурманів, гукнув: «Прощавайте, пані де Корф!»

Вісім коней тягли ліпше, ніж четверо, велетенська карета загойдалась бадьорим клусом на сірому струмочку го­стинця. В усіх був чудовий настрій, діти виспалися, король був веселіший, ніж будь-коли. Глузували зі своїх фальшивих, прибраних імен; пані де Турсель уважалася шляхетною дамою пані де Корф, королева була її гувернанткою і звалася пані Роше, король у лакейському капелюсі був її дворецьким Дюраном, пані Єлизавета — її камеристкою, а дофін перекинувся на дівчинку. Власне, зібравшись у цій затишній кареті, родина почувала себе вільніше, ніж удома в своєму замкові, де їх пильнували сотні лакеїв і шість сотень Національної гвардії; скоро обізвався вірний друг Людовіка XVI, який ніколи його не зраджував, — апетит. Витягли величезний припас, їли донесхочу на срібних тарелях, ось уже викидають із карети курячі кості та порожні пляшки, не забули й про бравих охоронців. Діти тішаться, зачудовані подорожжю, королева жебонить з усіма, а король скористався цією несподіваною нагодою для вивчення власної держави: дістав карту й жадливо відзначав, від села до села, від хутора до хутора, подолану відстань. Мало-помалу всіх оповило почуття безпеки. Коли о шостій годині ранку вперше перепрягали, городяни лежали ще в ліжках, ніхто не питав паспорта в баронеси Корф; тепер лише щасливо проминути чималеньке місто Шалон — і вони вже врятовані, бо за чотири милі від тієї останньої перешкоди, в Пон-де-Сомм-Вель, уже чекає перший кавалерійський загін, висланий юним герцогом Шуазелем.

Нарешті Шалон, четверта година пополудні. Таж у тім нема ніякого лиха, що біля поштової станції зібралося стільки люду. Коли прибуває диліжанс, усі прагнуть мерщій почути від хурмана найновіші паризькі новини, комусь, може, треба передати листа чи пакунок на наступну станцію, та й узагалі в дрібних і знудьгованих містечках, тоді, як і сьогодні, радо пускаються в теревені, жадливо оглядають чужинців і гарні карети, — господи, що інше та ліпше можна робити гарячої літньої днини! Дехто по-знавецьки обдивляється карету. Новісінька, — шанобливо відзначають вони, — і яка-бо незвично пишна, оббита шовком, на оббивці прегарні візерунки, який розкішний багаж; звісно, це аристократи, а може, й емігранти. Власне, їх цікаво було б побачити, було б добре про щось поговорити, але дивно: чому такого чудового, теплого дня після довгої дороги всі шестеро чоловік затято сидять у кареті замість розходити затерплі ноги або випити склянку холодного вина в товариській розмові? Чому ці лакеї з галунами такі безсоромно пихаті, ніби зліплені з іншого тіста? Дивно, вкрай дивно! Почалося бурмотіння, хтось підійшов до поштмейстера, щось йому нашіптуючи у вухо. Той видавсь ураженим, вельми враженим. А зрештою нічого й не зробив, давши спокійно від’їхати кареті. Та все ж через півгодини — ніхто не знав, як це сталося, — ціле місто плескало і правило, ніби через Шалон проїхав король із родиною.

А вони ні про що