Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

заміж, тоді ціле чортове місто накинулося на Френка, наче натовп дикунів. Потім Ґвен намагається переконати мене віддати Ґрейс Ізабель Ґрейсмарк, і я погодилася — я фактично погодилася! Не дивіться так приголомшено: ви не знаєте всього, що тут відбувається! І стає очевидним, що ця жінка брехала мені в очі! Як ви смієте? Як ви наважилися сказати мені, навіть запропонувати поставити когось перед собою і своїми інтересами! — Вона випросталася. — Забирайтеся з мого будинку! Негайно ж! Просто йдіть! Поки я, — вона схопила річ, яка була найближче до руки, кришталеву вазу, — не кинула це у вас!

Накі надто повільно підводився на ноги, і ваза потрапила йому в плече, відлетіла рикошетом до плінтуса й розбилася на блискучі скалки.

Ханна зупинилася, не впевнена, чи вона уявляє, що зробила. Жінка витріщилася на поліцейського, чекаючи вказівки.

Він стояв зовсім нерухомо. Фіранка гойдалася вітерцем. Жирна велика набридлива муха гуділа біля сітки від мух і комарів. Остання склянка видала приглушений дзвін, коли нарешті піддалася силі тяжіння.

Після довгого мовчання Накі мовив:

— Вам полегшало?

У Ханни все ще був розтулений рот. Вона ніколи у своєму житті нікого не вдарила. Вона майже не лаялася. І вона точно ніколи нічого не заподіяла поліцейському.

— У мене кидали набагато гірші речі.

Ханна поглянула на підлогу.

— Я прошу вибачення!

Поліцейський нагнувся, щоб підняти кілька більших склянок, і поклав їх на стіл.

— Не хочу, щоб маленька порізала собі ноги.

— Вона біля річки з дідусем, — пробурмотіла Ханна і, махнувши рукою на скло, пробелькотала: — Я зазвичай не… — однак мова жінки урвалася.

— З вас досить. Я знаю. Через те добре, що ви кинули вазу в мене, а не в сержанта Спреґґа. — Від цієї думки на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Мені не варто було так говорити.

— Люди деколи так роблять. Люди, які зіткнулися з меншими проблемами, ніж ваші. Ми не завжди повністю контролюємо свої вчинки. Я б залишився без роботи, якби було навпаки. — Він взявся за капелюха. — Даю вам спокій. Подумайте про все. Але часу залишилося обмаль. Щойно суддя дістанеться сюди й вишле їх до Олбані, я нічого не зможу вдіяти.

Він вийшов через двері в мерехтливе світло дня, де сонце спалювало останні хмари зі сходу.

Ханна принесла совок і щітку, її тіло рухалося машинально. Вона підмела склянки, уважно перевіряючи наявність непомічених скалок, потім занесла совок на кухню і витрусила все на стару газету, надійно загорнула скло й винесла його на вулицю до смітника. Жінка думала про історію Авраама та Ісаака, як Бог перевіряв Авраама, щоб побачити, чи він відмовився б від речі, найдорожчої йому в цілому світі. Лише коли ніж був знятий над шиєю дитини, Бог спрямував його на меншу жертву. Вона все ще мала свою доньку.

Ханна якраз хотіла зайти в дім, як угледіла кущ фізаліса й пригадала той жахливий день після повернення Ґрейс, коли її дочка сховалася за нього. Опустившись навколішках на траву, вона заридала, спогад розмови з Френком виплив у її свідомості.

— Але як? Як ти все це долаєш, любий? — запитала вона його. — У тебе так багато проблем, однак ти завжди щасливий. Як ти це робиш?

— Я вибираю це, — мовив він. — Я можу дозволити собі гнити в минулому, витрачати час, ненавидячи людей через те, що відбулося, подібно до того, як робив мій батько, або я можу пробачити й забути.

— Та це не так легко.

Вона впізнала фірмову Френкову посмішку.

— Кохана, але це набагато легше. Тобі необхідно пробачити лише раз. На образу може піти цілий день, кожен день. Слід тримати в пам’яті всі погані речі. — Він засміявся, удаючи, ніби витирає піт із чола. — Мені треба було б скласти список, дуже-дуже довгий список, і бути впевненим, що я достатньо ненавиджу людей, позначених у ньому. Отже, я мав би братися до справи ненависті із суто тевтонським завзяттям! Ні, — його голос став розсудливим, — ми завжди маємо вибір. Усі ми.

Тепер вона лежала долілиць в траві з відчуттям, що сила сонця виснажує її. Знесилена, не помічаючи бджіл і запаху кульбаб коло себе, майже не відчуваючи колючки під пальцями, де трава була перерослою, жінка нарешті заснула.

Том досі відчував дотик мокрої шкіри Ізабель, попри те, що камера була вже висушена, одяг сухий і його возз’єднання з нею вчора — лише спогадом. Він хотів, щоб це було одночасно й реальністю, й ілюзією. Якщо це реальність — його Ізі повернулася до нього, про що він молився. Якщо ілюзія — вона вбезпечена від перспективи ув’язнення. Полегшення та страх роздирали його душу навпіл, і він запитував себе, чи коли-небудь відчує її дотик знову.

У спальні ридала Віолетта Ґрейсмарк.

— О, Білле! Я просто не знаю, що думати. Наша маленька дівчинка може потрапити до в’язниці. Який жаль!

— Ми впораємося, люба. Вона впорається теж якось. — Він не згадував про свою розмову з Верноном Накі. Не хотів подавати жінці надію. Але, можливо, певна тінь шансу є.

Ізабель сиділа самотньо під жакарандою. Її туга за Люсі була сильною, як ніколи: біль, що не мав ні місця розташування, ні ліків. Скинути тягар брехні означало відмову від свободи своєї мрії. Страждання на обличчі матері, жаль в очах батька, горе Люсі, спогад про Тома в наручниках: вона намагалася відбитися від армії образів і уявляла, якою буде в’язниця. Нарешті в неї вже не було сили. Вона не опиралась. Її життя — лише фрагменти, які вона ніколи не зможе з’єднати знов. Її розум зруйнувався під цією вагою, і думки спустилися в глибокий чорний колодязь, де ганьба, і втрата, і страх починали її топити.

Септимус та його онука були біля річки, дивилися на човни.

— Розкажу тобі, хто був хорошим моряком. Це моя Ханна, коли вона була дитиною. Змалку їй усе добре давалося. Розумна, як ти, вона завжди вимагала багато уваги, точно, як ти. — Він скуйовдив волосся дівчинки. — Моя рятівнице Ґрейс.

— Ні, я — Люсі! — наполягала дівчинка.

— Тебе назвали Ґрейс того дня, коли ти народилася.

— Але я хочу бути Люсі.

Він уважно оглянув її, змірявши поглядом.

— Скажу тобі ось що, укладемо угоду. Ми підемо на компроміс, і я буду називати тебе