Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

На щастя, приїзд Кольського дав Вільчурові можливість уникнути складних махінацій. Ситуація розвивалась якнайкраще, і професор не сумнівався, що випробування, на яке він піддав Люцію, залишивши її на три тижні сам на сам з Кольським, буде ефективним випробуванням. Існувало два варіанти: або Люція залишиться такою, як була, і тоді у Вільчура буде доказ стабільності її почуттів, або дружба, якою вона була зв’язана з Кольським, набуде нового тону й іншого забарвлення, поглибиться, укріпиться, словом – стане тим, що люди називають коханням.

За цей, другий варіант, на думку професора Вільчура, говорило багато що. Головним його козирем, безумовно, була молодість обох, спільність уподобань і пристрастей, а також любов Кольського. Вільчурові здавалось цілком неймовірним, щоб цей козир не виявив себе у ситуації, яка склалась, за умов, коли молоді люди волею обставин проводять цілі дні поряд.

Однак було б помилково думати, що Вільчур повертався додому в хорошому настрої. Він дійсно передбачав, що має розстатися з Люцією, що буде змушений відмовитися від всіх своїх сподівань і це його не тішило. Він вважав, що виконує свій обов’язок, вчиняє порядно, але він також знав, що цим вчинком ніби закриває останній розділ свого особистого життя, що свідомо і безповоротно відмовляється від особистого щастя.

На станції в Людвикові він знайшов вільну бричку одного єврея з Радолішок. Худенька кобила волочилась нога за ногою так, що коли він під’їжджав до млина, вже спускались сутінки. На перехресті він розплатився з господарем і, взявши валізу, пішки попрямував у лікарню. Двері були відчинені, і він зайшов усередину. У передпокої нікого не було. В усьому домі панувала тиша, у якій його кроки лунали особливо чітко. Раптом з «лікарняної» кімнати почувся голос Донки:

– Ей, хто там?

– Як справи, Донко? Це я.

– Матір Божа! – відповів йому радісний голос. – Пан професор повернувся!

Радісна та схвильована Донка вибігла у передпокій. Привітавшись, вона допомогла йому зняти пальто і тут же взялася готувати чай, розмовляючи без упину.

– А де ж пані Люція? – спитав Вільчур.

– На прогулянці. Кожен день вони з доктором Кольським гуляють і повертаються лише увечері. Дуже далеко ходять, інколи навіть до Віцкунів.

– Ну, а як тут доктор Кольський, не сумує?

Донка розсміялась.

– Де вже йому тут сумувати! Я думаю, що він би тут і рік спокійно просидів.

– Він дуже милий чоловік, – зауважив Вільчур байдужим тоном. – А тобі він подобається, Донко?

Дівчина стенула плечима.

– А чому, власне, мені він має подобатися чи ні? Ким він мені є? У мене є мій Василь, інші мені не потрібні, а якщо комусь видається, що на доктора стріляю очима, то це неправда.

– А кому ж це видається? – з цікавістю запитав Вільчур. – Василеві?

– Не Василеві, а панні Люції.

– Звідки ти взяла, що їй так видається?

– Бо одного разу вона так на мене накричала, що й не знаю як. Навіть погрожувала поскаржитись панові професору, що я фліртую з паном доктором. Еге ж, потрібен він мені! Нехай його залишає собі. Я не для нього, а він не для мене, але я вперше чую, щоб не можна було посміятися. Ви теж зі мною іноді так жартуєте.

Вільчур кашлянув і задумливо сказав:

– Звісно, можна.

– Саме так. Я наперед знала, що ви не будете на мене гніватися.

– Дороге дитя, я ніколи ні на кого не серджуся, – зітхнув Вільчур, сідаючи за приготований чай. – Ну, а що тут ще нового? У Прокопа всі здорові?

– А що їм зробиться? Дідуньо кожен день питає мене, чи від пана професора немає вісток про повернення.

– Приходить сюди щодня?

– Спершу приходив, але останнім часом чогось на панну Люцію косо поглядає і сюди не заглядає.

Вільчур здивувався.

– А чому дивиться косо?

– Бо він не любить доктора Кольського. Каже, що невідомо навіщо пан професор дозволив йому залишитися тут. Щось він не припав до смаку дідусеві. Я й сама не знаю чому, бо він же дуже симпатична людина. Коли минулого тижня пан доктор хотів найняти у нього коней, він не дав.

– А навіщо ж йому були потрібні коні?

– Для їзди верхи. Вони з панною Люцією часто їздять верхи. Тепер коней винаймають в одного старовіра з Нескупи, а збрую від римаря Войдилли з містечка. Ось вона лежить, – вона показала у куток передпокою.

Вільчур подивився і кивнув головою:

– Дійсно лежить.

– А зараз, я думаю, доктору треба буде повертатися до Варшави, тому що й місця тут немає для нього. Хіба б спав у передпокої або в операційній. Видно, і з іменин у них нічого не вийде, – не без задоволення закінчила Донка.

– З яких іменин?

– З іменин пані Павліцької. Вони збираються їхати до неї післязавтра. Пані Павліцька сама була тут і запросила їх іще в понеділок. Там буде великий бал. Панна Люція навіть шиє собі нове плаття, блакитне, прикрашене мереживом. Ох, якби я могла собі таку сукню зробити!

Професор допив чай і сидів мовчки. Донка кружляла кімнатою, а виглянувши через вікно, вигукнула:

– Вони повертаються! Сьогодні якось раніше. Дивіться, пане професоре, вони перелазять через паркан.

Вільчур підійшов до вікна. Дійсно, Кольський перелазив через паркан, який розділяв подвір’я й поле. Він зістрибнув і простягнув руки, допомагаючи Люції. Їхньої розмови не було чути, але було видно, що вони у доброму настрої. Розчервоніле обличчя Люції випромінювало радість. Вони сміялись, дивлячись в очі одне одному, потім рушили до будинку, тримаючись за руки і щоразу зупиняючись. Вони наближались, і тепер їхній сміх чувся вже чітко.

Вільчур одійшов від вікна. У нього не було сумнівів щодо результатів його випробування. Найкраще було б зараз йому зачинитись у себе, щоб не бачити їх, але це вже було неможливо.

Двері відчинилися, і Люція зайшла перша, а потім Кольський. На мить вони завмерли, здивовані присутністю Вільчура. Люція вигукнула:

– Професоре! Ви повернулись!

Вільчур змусив себе посміхнутися.

– Як поживаєте, мої любі?

Незважаючи на щирість, під час зустрічі відчувалась якась загальна незручність. Коли сіли вечеряти, Вільчур докладно розповідав, що він робив у Вільні, про тамтешні стосунки в медичному світі, а коли цю тему було вичерпано, він почав розлого описувати операцію Добранецького.

Одразу після вечері Вільчур звернувся до Кольського:

– Я буду вам дуже вдячний, дорогий колего, якщо ви ще залишитесь на декілька днів. Я вас не потурбую, а переночую в операційній.

– О, я ніколи не погоджуся на це, пане професоре, – зніяковіло відповів Кольський. – Я і так не знаю, чи не буде вам клопіт, якщо залишусь, якщо пан професор дозволить. Але я ні в якому разі не можу більше займати вашу кімнату. В операційній мені буде цілком зручно.

Після того як ліжко для Кольського було готове і його речі перенесені, професор, посилаючись на втому після дороги, попрощався і пішов відпочивати.

По смужці світла, яка до пізньої ночі падала з вікна абулаторії, він міг здогадуватися, що Люція і Кольський не пішли спати, а розмовляють.

Розмовляють про що?.. Може, вже