Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Якби не діра, звук дзвонів оглушив би тих, хто працює з дзвоновими мотузками, — зазначив пріор. — Вони мусять затикати вуха.

— Можу собі уявити; дзвони майже оглушують на рівні землі. — Я помітив дерев’яні сходи. — Чи ті ведуть до самої дзвіниці?

— Так, сходами користуються служки, які виходять прибирати і доглядати за ними.

— Ходімо вгору. Після вас.

Сходи вели до іншої кімнати, де поруччя оточувало лише дзвони. Вони справді були величезні, кожен дзвін більший за людину, і прикріплені до даху величезними кільцями. Тут також нічого не було приховано. Я підійшов до дзвонів, стежачи, щоб не стояти надто близько до краю, бо поруччя було низьке. Найближчий дзвін покритий вишуканим металевим орнаментом, на ньому прикріплена велика табличка з написом іноземною мовою.

— Arrancado de la barriga del infiel, año 1059, — прочитав я вголос.

— Узято з черева невірного, — сказав пріор Мортимус.

Я здригнувся, адже не підозрював, що він так близько.

— Комісаре, — сказав пріор, — хочу вас про щось попросити. Ви бачили абата раніше?

— Так.

— Він зламана людина. Він більше не спроможний керувати монастирем. Коли постане питання про його заміну, лорд Кромвель захоче суворого чоловіка, який буде йому відданий. Я знаю, що він підтримує своїх прихильників у монастирях.

Він багатозначно подивився на мене. Я здивовано похитав головою.

— Пріоре Мортимусе, ви справді думаєте, що цьому монастирю буде дозволено існувати далі? Після того, що тут сталося?

Він був вражений.

— Але, безперечно… наше життя тут… не може закінчитися. Немає закону, який змусив би нас здатися. Я знаю, люди кажуть, що монастирі закриють, але цього, звичайно, не можна допустити. — Він похитав головою. — Безперечно, не можна.

Він зробив ще один крок ближче, притиснувши мене до поруччя, його неприємний запах тіла вдарив мені в ніздрі. Моє серце шалено закалатало.

— Пріоре Мортимусе, — сказав я. — Будь ласка, відійдіть.

Він витріщився на мене, а потім відступив.

— Комісаре, — зосереджено сказав він, — я міг би врятувати цей монастир.

— Майбутнє монастиря — це те, що я маю обговорити лише з лордом Кромвелем.

У роті пересохло, на якусь жахливу мить я подумав, що він збирається штовхнути мене.

— Я побачив усе, що мені потрібно. Тут немає нічого схованого. Ходімо спустимося.

Ми сходили мовчки. Я ще ніколи так не радів, знову ступивши на тверду землю.

— Ви зараз від’їжджаєте? — запитав пріор.

— Так. Але Марку Поеру передаю свої повноваження на час моєї відсутності.

— Коли ви говоритимете з лордом Кромвелем, то згадаєте, що я казав, сер? Прошу. Я міг би стати його людиною.

— Я маю багато чого йому сказати, — коротко відповів я. — А тепер мушу йти.

Я розвернувся і швидко пішов до лазарету. Шок від смерті Ґабріеля раптово наздогнав мене; у голові паморочилося, а ноги мало не підкошувалися, доки я йшов через лазарет до нашої кімнати. Марка там не було, однак стояла торба з моїми паперами, їжею в дорогу і змінною сорочкою. Я відсунув її вбік і сів на ліжко, давши волю тремтінню, що сколихнуло мене з ніг до голови. Раптом відчув, що плачу, і вже не стримував ридання. Я плакав за Ґабріелем, за Орфан, за Саймоном, навіть за Синґлтоном. І з жаху, що охопив мене.

Я почувався спокійніше, умившись в мисці з водою, коли у двері постукали. Я сподівався, що, можливо, Марк прийшов попрощатися, але то була Еліс, яка зацікавлено розглядала моє почервоніле обличчя.

— Сер, служка привів вашого коня. Пора вирушати до міста, якщо хочете встигнути на свій човен.

— Дякую.

Я взяв торбу і підвівся на ноги. Вона стояла переді мною.

— Сер, я хотіла б, щоб ви не їхали.

— Еліс, я мушу. У Лондоні можу знайти відповіді, що покладуть край цьому жаху.

— Меч?

— Так, меч. — Я зробив глибокий вдих. — Доки мене немає, не виходьте, якщо можете, залишайтеся тут.

Вона не відповіла. Я поспішно пройшов повз неї, боячись, що якщо затримаюся надовше, то скажу щось таке, про що шкодуватиму. Її погляд, коли я проходив повз, був незбагненним. Біля вхідних дверей стояв конюший із Канцлером, який, побачивши мене, помахав своїм білим хвостом і заіржав. Я погладив його по боці, радий принаймні за одну істоту, яка тепло мене привітала. Зі звичними труднощами піднявся верхи і попрямував до воріт, які Баґґе тримав відчиненими. Я зупинився і довго дивився на білий двір, сам не знаючи чому. Потім обернувся, кивнув Баґґе і повів Канцлера дорогою на Скарнсі.

Розділ двадцять сьомий

Подорож до Лондона минула без пригод. Дув попутний вітер, і невелике двощоглове вантажне судно несло сильним припливом угору по Ла-Маншу. На морі було ще холодніше, і ми пливли сірими хвилями під свинцевим небом. Я сидів у маленькій каюті, наважуючись виходити лише тоді, коли запах хмелю ставав надто сильним. Човняр виявився похмурим небагатослівним створінням, якому допомагав худорлявий юнак; обидва відкинули мої спроби залучити їх до розмови про життя в Скарнсі. Я запідозрив, що човняр був папістом, тому що одного разу, вийшовши на палубу, побачив, як він бурмотить над розарієм, а зауваживши мене, швидко поклав його в кишеню.

Дві ночі ми були на морі, і я добре виспався, загорнувшись у ковдри і плащ. Настій брата Ґая справді подіяв, але поза межами монастиря я зрозумів, яким гнітючим було те життя в постійному страху і хвилюванні. У тій атмосфері і не дивно, що ми з Марком посварилися; можливо, коли все це закінчиться, ми ще зможемо налагодити стосунки. Я подумав про Марка, який тепер мав обживатися в будинку абата, і був упевнений, що він зневажить мої вказівки щодо Еліс, про це він навіть сам сказав. Я здогадався, що вона розповість йому, як я виявив свої почуття до неї на болоті, і відчув гарячий приплив збентеження. Я також хвилювався за їхню безпеку, але сказав собі, що якщо Марк залишатиметься в будинку абата, безперечно, відвідуючи лазарет, і якщо Еліс спокійно виконуватиме свої обов’язки, напевно, ні в кого не буде приводу заподіяти їм шкоди.

Ми прибули в Біллінгсгейт пополудні третього дня, після короткого очікування в гирлі Темзи на приплив. Береги річки були вкриті снігом, хоча мені здавалося, що не таким глибоким, яку Скарнсі. Стоячи на палубі, я розгледів сльотаву крижину на дальньому березі. Прослідкувавши за моїм поглядом, човняр звернувся до мене чи не вперше за всю нашу подорож.

— Мені здається, що Темза може знову замерзнути, як минулої зими.

— Мабуть, ви маєте