Читати книгу - "Буллет-парк"

— Мені це здається так.

— Або візьмемо прогресивне виховання,— продовжувала вона.— Знаєте, я не високої думки про це. Коли Говарди запрошують нас на обід, їхні діти весь час їздять на своїх триколісних велосипедах навколо столу, а на мою гадку, дітям треба казати, що добре, а що ні.

Сонце, яке освітлювало її обличчя, вже зайшло, але й потемки Бакстер зауважив, що обличчя Кларисси, коли вона говорила про свої погляди на життя, почервоніло, а чоловічки розширились. Він усе зрозумів: і те, що Клариссі треба було лише, щоб її брали за когось, ким вона не була, і те, що вона пропала. «Ви дуже розумна, — час від часу говорив він,— так, дуже розумна».

І досяг свого аж надто просто.

Щасливий випадок

Може, й не слід спокушати долю, але все ж мушу стати на захист отих аристократичних невдах, що, мов комахи, рояться в наших містах і повсякденно долають труднощі. Бо хіба ж можна без них обійтися, без цих людей, яким ніколи не щастить і які мужньо несуть свій хрест до скону? Я маю на увазі всю оту дрібноту, що тулиться по кварталах Істсайда, отих елегантних, привабливих і побитих часом чоловіків, які займаються маклерством, а також їхніх жінок, що зодягаються в речі з чужого плеча, але гнуть кирпу перед швейцарами й касирами, бряжчать золотими прикрасами й розповсюджують навкруг себе тонкий аромат, що вичавлюють до останньої краплі з французьких флаконів. Взяти хоча б Альфреду й Боба Бієрів. Вони мешкають у квартирі, що належала колись батькові Боба. Всі кутки заставлені призами яхт-клубу, іспанськими меблями та іншими рештками пишного минулого. А поглянули б ви на обличчя швейцара чи ліфтера, коли кажете, до кого йдете, на них ніби написано, що вже три місяці не сплачено за те мешкання і од тих «панів» ще ні разу й цента не перепало. Альфреда, звичайно, вчилася в коледжі. Її батько, як і Бобів, розтринькав мільйони. Всі її спогади политі золотом. «А пригадуєте, які ставки були в бридж минулого року? А як важко заводився наш „даймер“ у негоду! А які гульбища ми влаштовували з сестрами Дюпон?..»

Альфреда мала холодну біляву красу мешканок Нової Англії, які ніби носять на виду своє споконвічне право на якісь переваги перед іншими. Коли підупали, влаштувалась на роботу, спершу до крамниці кришталю, а потім у ювелірню Єнсена, яку покинула через те, що не дозволяли палити. Отож довелось кочувати од універмагу Бонвіта до Бендела, крамниці іграшок Шварца, ялинкових прикрас Сакса й навіки застрягнути у відділі жіночих рукавичок. Тим часом народила двох дітей, яких доглядала старенька шотландка, що за кращих часів була їхньою економкою і, як і хазяї, не змогла пристосуватись до обставин.

Таких «багатіїв» завжди повно на вокзалах або на вилазках з коктейлями. Я маю на увазі недільні вокзали й вузлові станції типу Хамєніс, Флемінгтон, куди вони збираються після уїк-ендів або під кінець сезону; весною — це Лейк Джордж, Ейкен, Грінвілл, пароплавчик до Нантакета й дачні місця на зразок Стонінгтона та Бар Харбара. Декого заносить навіть до Лондона, Рима, на нічний пароплав у Антверпені тощо. «Хелло! Хелло!» — гукають вони вас із натовпу. Ви обертаєтесь та бачите його в білому плащі, м'якому капелюсі, з паличкою в руці, а її — в норці напрокат або в перекупленому манто. Коктейлі, де ми збираємось, не такі вже й погані, якщо порівняти з тими вокзалами. Народу приходить небагато, і віскі непогане. А ти собі п'єш, розмовляєш, і все ж почуваєш якусь дивну тугу, ніби знайомство, дружба, школа, де вчився, місто, в якому ріс, — тобто все, що мусило б згуртовувати людей, чомусь раптом тане, як оті крижинки в коктейлі. Здається, що гості зібрались на дебаркадері або на пероні вузлової станції та ждуть відплиття пароплава чи відходу поїзда.

Можливо, Бієри товчуться на цих коктейлях і вокзалах тому, що завжди когось розшукують. Звичайно, не нас з вами, а яку-небудь англійську маркізу. Хоча іноді радіють і нам, адже в бурю доводиться шукати десь пристановиська. Заходячи до кімнати, вони перш за все розглядаються. Та що тут дивного — всі ми поводимо себе так серед незнайомих. Інша справа на вокзалі. Де б не з'являлись ці двоє, вони завжди когось шукали, перебирали очима весь натовп, зазирали під капелюхи й капелюшки, навіть за газети, що ними прикривались мужчини. І все це — аби зустріти аристократичних знайомих!

В тридцяті — сорокові роки, під час війни, до неї і після неї, фінансове становище Бієрів луснуло, бо довелось посилати дітей до дорогих ліцеїв та коледжів. Мусили, як то кажуть, викручуватись! Навіть стати на шлях авантюр — позичати гроші під фальшивий вексель, обвести навкруг пальця кількох знайомих тощо. Як наслідок подібних вчинків, а також у зв'язку з фінансовою кризою похитнулось і їхнє становище в суспільстві. Хоч вони продовжували корчити з себе панів, покладаючись на свою невідпорність і віру в щастя,— адже в Філадельфії жила тітонька Маргарет, в Бостоні — тітонька Дора. До того ж обоє були такі симпатичні. Коли з'являлись десь, їх неодмінно вітали. Хай навіть і розорились, але ж були колись огого, і всі з приємністю про це згадували. Отож прощали їм і набридливість, і оте їхнє шастання по вокзалах та дебаркадерах: бо ж, мабуть, шукали там звичного, єдино зрозумілого для них світу.

Та ось померла тітонька Маргарет. Сталося це весною. Мій бос їхав з дружиною до Англії, і я з коробкою сигар та історичним романом у руках прийшов проводжати їх на пароплав. Скрізь було повно, всі каюти першого класу майоріли од квітів і дружніх посмішок. Я віддав подарунки босові та його дружині й, шукаючи вихід, опинився біля каюти, де лунав аристократичний сміх Альфреди. Не протовпитись, шампанське ллється рікою, і, щоб утамувати моє здивування, Альфреда одвела мене вбік та пояснила: «Тітонька Маргарет полишила цей світ... І ми знову на коні!» Я випив з ними, а йдучи додому, подумав: «Чи ж