Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 158
Перейти на сторінку:
літак чимось смердить! Тут якийсь труп гниє! Хіба не відчуваєте?

— Ні, командире.

— Ви б краще прибрали всюди, ніж тут красуватись!

14

Дні минали, Сесіль щезла десь у своїх апартаментах. Я не знав, де вона насправді. Чекав, що бодай тато щось пояснить. Він удався до улюбленої тактики: ішов на світанні, повертався пізно, одразу лягав спати.

Одного ранку я витяг себе з ліжка близько п’ятої ранку. Знайшов його на кухні, де він снідав стоячи.

— Що ти тут робиш? Повертайся до ліжка.

— Що відбувається?

— Я вже тобі говорив, Мішелю. Менше знаєш — краще спиш.

— Чому?

— Ти ще замалий.

— Це несправедливо.

— Думаєш, мене забавляють ці шпіонські ігри? Ми по вуха в лайні. Не хочу, щоб ти теж у ньому борсався. Пообіцяй мені: хай би що сталося, хай би хто питав, чи ти бачив або чув щось про Франка — відповідь «ні». Я наполягаю, Мішелю. Хай би хто це був. Чуєш? Ти нічого не знаєш. Дай мені слово чоловіка.

Якщо вже тато видобув з арсеналу «слово чоловіка», отже, справа серйозна. Хто це слово порушував, накликав на себе одвічний гнів небес і прирівнювався до безчесного вишкребка, зневаженого всім людством за зраду верховній клятві. Він дивився мені просто в очі. Я був змушений поклястися й повернувся до ліжка.

Наступного вечора тато прийшов раніше, і в нас вийшла справжня сімейна вечеря.

— Як довго ти там пробудеш? — поцікавилася в нього мама.

— Два-три дні, треба із цим розібратись. Виняткова нагода.

— Ми і так заледве обслуговуємо клієнтів, обладнати ще двісті ванних кімнат точно не зможемо.

— Викрутимося. Якщо хочемо розвивати нашу фірму, час братися за великі об'єкти.

Мама не здавалася переконаною. Вона підвелася, прибрала зі столу, повернулася на кухню. Жульєтт поцікавилася:

— Що це за об’єкт, тату?

— Земельна ділянка на двісті будинків. Вони там ростуть як гриби після дощу.

— А де це?

— На Півночі.

Я заплутався.

— Хіба ти не їдеш у Рот…

Мені дістався удар ногою під столом.

— Це в передмісті Лілля, кохана.

Мама попросила Жульєтт прибрати салат. Тато мені підморгнув і притулив пальця до рота.

За сніданком мама сказала, що навіть не помітила, коли він пішов. Мені стало шкода, що я не зміг попрощатися з Франком і Сесіль до від’їзду. Я вже уявляв їх у порту Роттердама, посеред моряків, кораблів та підйомних кранів.

Я пішов до Клубу. Віржиль розігрував партію проти Володимира і не знав, де решта.

Посеред ночі задзвонив телефон. Я заледве піднявся з ліжка. А коли доплентався до вітальні, дзвінок припинився. Я зняв слухавку. Нікого. Мама розізлилась, що їй обірвали сон.

— Мабуть, це твій батько. Якийсь ненормальний — телефонувати нам о третій ночі! Тепер я не засну. Не клади слухавку на місце, не хочу чути це знову.

Наступного вечора я пережив найбільший шок мого життя. Навпроти виходу з Генріха IV, на протилежному тротуарі, мене чекала Сесіль. Не може бути, щоб вона була саме там. Вона ж має бути в Роттердамі з Франком і татом чи ще де-небудь, але не тут. Той пізній квітень видався доволі зимним. Ми вдягалися як взимку. А на ній невеликий светрик, в якому вона миттю змерзла, стоячи на розі вулиці Хлодвіґа. Я помітив її першим. Помахав рукою. Напружене обличчя говорило само за себе: щось пішло не так. Мені аж мороз поза шкурою пішов. Стільки машин — перебігти було важко. Вона щось мені кричала. Я не чув. Мене мало не переїхали, але я добіг.

— Де Франк? Його немає в Кашані!

Коли тато витягував з мене обіцянку, то дбав, аби мама ні про що не дізналась. Він мене обкрутив зі своєю дурнуватою клятвою.

— Не знаю.

— Не бреши мені, Мішелю! Де він?

Біля нас з’юрмилися учні. Я зняв своє пальто з капюшоном і накинув їй на плечі.

— Ходімо.

Шкільні товариші поглядами провели нас у напрямку майдану Контрескарп. Ми прилаштувалися на терасі ресторану «Ля Шоп». Я замовив дві великих кави з молоком. Вона досі тремтіла.

— Франк зник. Твій батько має знати, де він.

— Тато нічого мені не казав. Коли я питав, він не відповідав.

— Твій тато вдома?

Офіціант приніс замовлення. Вона приклала руки до чашки, щоб трохи зігрітися. Тоді я переймався дилемою: чи слід розповідати правду і яку саме? Чи слід мені порушити клятву та скомпрометувати тата з Франком? Чи набрехати Сесіль і втратити її довіру?

— Він має бути в магазині.

— Упевнений?

— Можливо, він у клієнтів.

— Ти бачив його вранці?

— Він іде ще до того, як я прокидаюся, бо має багато роботи. До чого ці запитання?

— Вчора ми мали зустрітися. Для від’їзду. Ополудні. У бістро на Пантенських воротах. Я чекала. Вони не прийшли.

— Хто?

— Твій батько з Франком. Ми мали виїхати до Нідерландів. Сісти на корабель до Арґентини. Я прочекала до четвертої. Подзвонити не могла — там ніде не було телефона. Я поїхала в Кашан. Будинок зачинений.

— Це ти телефонувала вночі?

— Хотіла поговорити з твоїм татом. Я повернулася туди вранці. Ні душі. Де вони?

— Вони могли змінити схованку.

— Не попередивши мене! Це ненормально.

— Щось стало їм на заваді.

— Я маю поговорити з твоїм батьком.

— Тільки-но я його побачу, скажу, щоб тобі зателефонував.

— Якби щось сталося, ти б мені сказав?

— Сесіль, повертайся додому.

Вона вхопила мене за руку та щосили стисла.

— Не вчиняй так зі мною, Мішелю.

— Ходімо, я тебе проведу.

Тато повернувся пізно. Ми саме дивилися телепрограму «Крок до зірок». Заледве побачивши вираз його обличчя, мама вигукнула:

— Тримаю парі — справа програшна.

— Вони хотіли, щоб ми працювали за гріш. Я сказав, не треба робити з нас геть дурних.

— І правильно вчинив, Полю. У нас і без них повно замовлень.

Я пішов за татом до ванної. Він мене послав.

— О, тільки не зараз. Лягай спати!

Уночі в темряві я відчув, як хтось намагається мене розбудити. Я увімкнув лампу біля ліжка. Тато сидів на краю. Приліз Нерон і як завше вмостився облизуватися.

— Франк поїхав.

— Куди?

— Далеко.

— В Арґгентину?

— Тобі краще не знати.

— Він поїхав без Сесіль!

— Це його власне рішення. Вона хотіла поїхати з ним. Я особисто не бачив у цьому проблеми. Але він передумав.

— Чому він їй нічого не пояснив?

— Так він собі задумав. Це непростий шлях. Думаю, він не схотів прирікати її на таке життя.

— Як він міг так учинити?

— Я два дні намагався його переконати, щоб він з нею бодай поговорив. Безнадійно. Він замкнутий і недовірливий.

1 ... 84 85 86 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Клуб невиправних оптимістів» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"