Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Ворон схилив крихітну голівку на бік і продовжував дивитися на мене.

- З ведмедем я поладив, з зайцями і зміями. А ось зі пташкою - ніяк.

Я дістав запальничку з торбинки і прийнявся нею клацати, але нічого не виходило. 

- Кепські наші справи, друже. Запальничка так і не працює. Може зламалася через воду…Які будуть ідеї?

Ворон пострибав до мене ближче. Випростав крило і торкнувся моєї руки. Як тоді, у Другеці, мій зір змінився, наче більше не належав мені. Ворон тихесенько рокотнув і махнув іншим крилом. З підлоги піднявся сніговий пил і осів на дровах іскрами. 

- Як це ти? Що це? Що то таке? - вихопилося в мене, але ворон лише знову змахнув крилом. Ті самі іскри. Він зробив кілька стрибків назад, від мене і махнув у мій бік крилом. 

Не до кінця усвідомлюючи, що я справді це роблю, я змахнув рукою у бік кострища. Нічого. Ворон хитнув мені головою, мовляв, давай ще.

Я змахнув ще раз. Нічого. 

Ворон невдоволено каркнув. І повільно повторив дію. Але цього разу я його бачив наче наскрізь. Бачив що саме він робив. Як черпав силу з самісінького повітря і вкладав в неї власний наказ запалитися вогнем.

Не відаючи що творю, я повторив за вороном те саме. Сніп іскор вихопився з повітря біля моєї долоні тієї ж миті і я трохи не скрикнув, струшуючи вогонь з пальців.  

- Ммм, боляче! 

Ворон не зважав на те, лише підняв друге крило. І вперив в мене свої оченята.

- Обидві руки? - перепитав я впівголосу, і без цього розуміючи що саме мав на увазі наш помічник. 

Я зовсім не переймався, чи вийде в мене чи ні. Я просто знав, що саме маю робити. Трохи непокоївся, що обпалю руки, але все краще ніж змерзнути насмерть. До того ж ворон нетерпляче чекав на мене, підскакував на місці, наче підбурював на дії. 

У голові вдруг стало зовсім пусто, навіть просторо, і я повторив жест. Захопив повітря пригоршнями і майже без подиву побачив у долонях палаючий вогонь. Не роздумуючи, я направив руки на дрова, і за мить ми мали багаття. Ворон здійняв з підлоги трохи снігового борошна і дмухнув ним у багаття - одразу у печері стало тепло, наче вогонь палав тут декілька тіней поспіль.

Я не одразу відчув це, але брат вже прокинувся. І тепер сидів на ліжечку зі мху, не зводячи з мене погляду і стискаючи батьків арбалет, націлений на мене. 

- Ти чого це?!

Він не одразу відповів, я ж не міг розгадати його вираз обличчя. Нарешті він підвівся. Арбалет залишився на ліжанці.

- Та я все гадав, чи це ти чи ні. 

- Про що це ти?

- Бачив би ти власні очи мить тому, ти б теж за арбалет схопився.

- А що?! Що з ними не так? - я безпорадньо подивився навколо з надією знайти щось, у чому можна було б побачити власне відображення, але звісно, нічого у печері не знайшов. 

- Вони були такі собі…червоні, наче барвою викрасили, не знаю… Таке собі видовище. Що це було? Це ти розпалив вогонь?

- Здається, то був я, - приголомшено зізнався я. - Але ворон…він допомагав мені. 

- Допомагав? Як?

- Цього я не второпаю ніяк. Але це точно…точно був він. А я просто змахнув рукою, ось так, - продемонстрував я, та нічого не сталося

- Здається, ти щось забув.

Я подивився на руки:

- Хітнік його зна, що там ще треба було робити. Я ж кажу, ворон допомагав. Де він, до речі?

Але ворона не було. Біля багаття лежало кілька пір’їн, схожих на воронячі, проте сріблястих на кінцях. Родосвіт мовки підняв їх і поклав у мішечок до інших речей.