Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

425
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 93
Перейти на сторінку:
яка мала лише шістнадцять літ і тільки й лиха зробила, що встигла стати жоною молодого Потоцького, причому — і от тут увага! — таємно від родини магната. А хто б на то спокійно відреагував? Чим більші ставки на кону весільного посагу, тим нервовіша гра.

— Та воно то так, та воно то так… — задумано повторював Млодожейовський. — Ну то вже давайте, хай буде по-вашому, хоча… — покрутив заперечливо головою, розуміючи малі шанси на перемогу Коморовських у суді.

Тадеуш Маньковський поклав на стіл усі необхідні документи, під низ — товстий згорток із грошима. Задоволення проскочило приємним блиском в очах Млодожейовського. Так, гроші — це добре. Тепер він хоч знатиме, за що й кого має обстоювати у складній справі проти відомої й багатої людини, відзначеної найвищою польською нагородою — орденом Білого Орла. А то так душу ті багаті люди вміють виймати — хай йому грець… Ще задовго, перш ніж Коморовські суд розпочнуть, його звідси завдяки Потоцьким запросто швидше кóпнуть, аніж він комусь щось доведе. Адже багаті, хоч навіть як і винні, усе одно ніколи не винні. Хіба винен вовк, що заєць файно пахнув?.. А ведмідь у вулики вліз — так чого вони погано обгороджені були?.. Хіба винні мої кури, що тобі город вискубли, якщо в тебе дірка в плоті?..

Холодний квітень 1771 року зовсім не був подібний до весни зі звичним теплом. Перед входом у палац стояли чоловіки: навіщось їх покликав старий пан. На ґанок вийшов Франц Салезій. За рік він дуже постарішав: срібне волосся пушком розвівалося вітром, постава ще більше пішла вперед; і весь він якось зсохся, наче висушена опенька. Та його все одно боялися: мислення й злість були, як у молодого.

— Усі, хто їздив тоді, у лютому?..

— Так, ваша милосте, — доповів конюший Ян Вільчек.

Дідич окинув поглядом натовп, прокашлявся й стримано почав:

— Ви мусите покинути мій двір. Але не просто покинути — ви маєте забути те, що бачили й чули тоді, у лютому, у Новому Селі… Я вам добре заплачу — вистачить і на корову, і на хату. Але якщо хтось посміє коли-небудь на ту тему що-небудь пукнути, то… — старий осудливо покрутив головою, — …то знайте: дістану вас навіть у пеклі. Усіх ваших рідних і близьких виріжу, як свиней… Зрозуміли?.. Не чую?..

— Так, пане…

Вільчек обходив свої володіння. Він прощався з конями — ті пофиркували й дивилися на нього вологими виразними очима — знали напевне, що їхній земний повелитель і опікун більше не буде з ними. Велика пустка утворилася в душі Яна. Раніше він не замислювався над тим, чи робив би в житті щось інше, а чи хоче, можливо, щось змінити. Його влаштовувало просте життя без витребеньок. Єдине, чого він хотів, живучи при дворі, пропало, мов під воду. Дарка… Гарне молоде дівча — просте й неговірке. Ось до кого він би зараз пішов… А так — вигнали його сьогодні, як старого нездалого пса… Ні сім’ї, ні двору. І з ким йому, Янові, ту корову тримати, і з ким у тій купленій хаті жити?.. Ян знічев’я рушив на псарню. Ситі собаки ліниво поглядали на чоловіка зі своїх кліток. Великий Дарчин улюбленець Ясь дивився на нього розумними людськими очима й шкрябав лапою, наче намагався відкрити загорожу. Вільчек підійшов і меланхолійно почухав пса за смішним висячим вухом. Ясь завмер, а потім заскавулів, наче конче хотів щось розповісти. Ян із неприхованим сумом дивився на пса й раптом помітив у кутку клітки щось блискуче. Нагнувся — два ґудзики з військового мундира, такі, як носять гайдуки… Вільчек довго не відривав погляду від них і раптом усе зрозумів. Скупа чоловіча сльоза потекла по щоці. В очах загорівся недобрий вогонь…

Щенсний тільки їв і читав. Його мало цікавили інші люди. Щось наче перемкнулося в його голові. Рідний дім став для Станіслава наче тюрмою, з якої йому не дозволяли виходити. Поводився він теж як ув’язнений. Покірно ходив по палацу й двору з опущеною донизу головою та безвольно обвислими плечима, чемно й красиво поводився за столом, нікому не перечив, нічим не цікавився. Та в ув’язнених усі-усі сподівання пов’язані з майбутнім виходом на волю, а Станіслав Щенсний… Він, може, і хотів чогось, тільки вже й сам не усвідомлював, чого йому можна захотіти. Цілими днями він міг сидіти нерухомо на лавці біля дворового басейну й вдивлятися в одну цятку. Та й погляд його став байдужий і відсторонений. Книги про кохання він відкладав убік одразу ж, історичні перечитав уже всі… Усі колишні світлі мрії грубо перекреслили й заборонили батьки; і вони, батьки, уже жили там, у голові — і навіть не смів Щенсний мріяти, ні, а то ж дізнаються… чи побачать. Друзів у хлопця не залишилося. Його дух був зламаний і ув’язнений світом власних і чужих заборон. Між подіями лютого й квітнем була величезна прірва. Щенсний лютого ще хоча б намагався обійти перепони. Квітневий Щенсний був остаточно безвольний і безликий.

Маурицій Вольф першим спостеріг зміни в юнакові, що ризикували остаточно штовхнути того в обійми постійної й затяжної депресії. Після розмови з вихователем батьки вирішили відправити Станіслава в подорож Європою. А щоб більше не наробив дурниць, товариство було суто чоловіче й порядне: священик-наставник Вольф, зять Потоцьких — чоловік доньки Маріанни Карл Алоїз Брюль — і камердинер Бістецький. Та подорож мала й важливу мету: у Відні потрібно було знайти папського нунція[32] й попросити в нього дозвіл на розлучення. Попередньо Щенсний мав проявити все своє переконання й розповісти нунцієві, що він одружився внаслідок підлого й цинічного обману і розпусної Гертруди, і її жадібних батьків Коморовських. Молодик покірно кивав головою на всі оті приписи батьків. Віднедавна він був готовий робити геть усе, що вони скажуть…

Коморовські повернулися в Сушно. Юзефа й Кордуля мали кожна по підшефному братикові: Францішек і Юзеф потребували догляду й руху — малеча освоювала світ, набивала синці й ґулі. Кордуля інколи заходила в кімнату до Гертруди, щоб подивитися, чи нема там часом сестрички. Може, сховалася десь отам, за шафою… А може, приїхала й просто довго спить… Не може ж отак пропасти їхня гарнюня старша сестра, не буває ж так. Та гарні сукні припадали пилом, а павуки над ліжком заснували свою обитель. Не було ні слуху, ні духу від сестри… Тіло Анни було розбите післяродовими неприємними змінами: хлопчик народився через два місяці

1 ... 84 85 86 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"