Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Аліно, черговий отказанець? — взявся кепкувати з мене Дарклінґ.

Мал гидливо похитав головою.

— Це я дозволив йому відсунути мене на другий план. Зустрічі, наради, вечері. Я дозволив йому позбутися мене. Просто чекав, сподівався, що ти скучиш за мною настільки, що пошлеш їх усіх під три чорти.

Я проковтнула клубок у горлі, намагаючись відігнати видіння Дарклінґової прохолодної посмішки.

— Мале, Дарклінґ…

— Я не хочу більше чути про Дарклінґа! Ні про Равку, ні про підсилювачі, ні про все це лайно. — Він змахнув рукою в повітрі. — Годі з мене!

Розвернувшись на каблуках, хлопець розмашистим кроком рушив до дверей.

— Зажди! — я кинулася навздогін, тягнучись до його руки.

Трекер обернувся так рвучко, що я мало не врізалася в нього.

— Аліно, не треба.

— Ти не розумієш… — сказала я.

— Ти відсахнулася. Скажи, що цього не було.

— Це не через те.

Мал грубо розреготався:

— Я знаю, в тебе було небагато досвіду. Але я цілував достатньо дівчат, аби зрозуміти, що це означає. Не турбуйся. Цього більше не трапиться.

Його слова здалися мені ляпасом. Хлопець гупнув за собою дверима.

Я стояла, тупо дивлячись на зачинені двері. Витягла руку і торкнулася вирізьбленої з кістки клямки.

«Ти можеш це виправити, — казала я собі. — Можеш навести лад». Але продовжувала стояти там, застигнувши. Малові слова відлунювали у вухах. Я щосили прикусила губу, щоб стримати схлипи, від яких здригалися груди. «Це добре, — подумала я, коли полилися сльози. — Так служники нічого не почують». Між ребрами закололо, наче під сонячним сплетінням, міцно притиснувшись до серця, застрягла гостра і тверда скалка болю.

Я не чула, як Дарклінґ поворухнувся; збагнула лише, що він стоїть поруч. Його довгі пальці відсунули волосся і торкнулися нашийника. Коли він поцілував мене в щоку, губи в нього були холодні.

Рано-вранці я піднялася за Давидом на дах Маленького Палацу, де почали зводити його велетенські дзеркальні тарілки. У тіні одного з куполів він влаштував собі робоче місце, яке вже було вкрите блискучими друзками і покинутими кресленнями. Кутики сторінок тріпотіли від вітерцю. Я впізнала на берегах почерк Ніколаї.

— Як просувається? — поцікавилася я.

— Краще, — відповів Творець, вивчаючи гладеньку поверхню найближчої тарілки. — Думаю, мені вдалося досягнути потрібного радіуса кривизни. Скоро ми будемо готові випробувати їх.

— Наскільки скоро? Ми досі отримуємо суперечливі звіти про місцеперебування Дарклінґа, та якщо він ще не впорався зі створенням власної армії, це станеться невдовзі.

— Кілька тижнів, — оцінив Давид.

— Так довго?

— Ти можеш отримати їх раніше або в робочому стані, — буркнув хлопець.

— Давиде, мені потрібно знати…

— Я вже розповів тобі все, що знав про Морозова.

— Не про нього, — заперечила я. — Не зовсім. Якщо… якщо я захочу зняти нашийник, як це зробити?

— Ти не можеш його зняти.

— Не зараз. Але після того, як ми…

— Ні, — повторив Давид, уникаючи мого погляду. — Це не схоже на інші підсилювачі. Його просто неможливо зняти. Довелося б поламати його, порушити структуру. І наслідки можуть бути катастрофічні.

— Наскільки катастрофічні?

— Точно не знаю, — зізнався Творець. — Але я впевнений, що порівняно з ними Зморшка здасться нам порізом від папірця.

— Ох, — тихо зітхнула я.

Отже, з путами те саме. На кого б я не перетворювалася, зворотного шляху не буде. Я сподівалася, що видіння є наслідками укусу нічєвої і їхній ефект поступово вщухатиме, поки рана загоюватиметься. Та, схоже, цього не відбувалося. А навіть якщо відбувалося, я назавжди залишуся прив’язаною до Дарклінґа нашийником. Я знову задумалася, чому він не захотів убити морського батога власноруч, аби ще дужче зміцнити наш зв’язок.

Давид узяв пляшечку з чорнилом і покрутив її між пальцями. Вираз у нього був нещасний. «Не просто нещасний, — подумала я. — Винуватий». Це він створив той зв’язок, на цілу вічність одягнув мені на шию ланцюг.

Я лагідно забрала пляшечку з його рук.

— Якби ти цього не зробив, Дарклінґ знайшов би когось іншого.

Хлопець смикнувся — це було щось середнє між кивком і здвиганням плечима. Я опустила пляшечку на протилежний бік стола, де його тремкі пальці не могли до неї дістатися, й повернулася, щоб піти.

— Аліно?..

Зупинившись, я озирнулася на Творця. Його щоки заливав яскравий рум’янець. Теплий вітерець грався скуйовдженим волоссям. Принаймні його потворна стрижка відросла.

— Я чув… чув, що на кораблі була Женя. З Дарклінґом.

Я відчула, як у серці від спогаду про Женю зашкрябалася журба. Виходить, Давид таки не геть забудькуватий.

— Так, — відповіла я.

— З нею все гаразд? — з надією поцікавився він.