Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Не знаю, — зізналася я. — Коли ми втекли, все було гаразд.

Та якщо Дарклінґ дізнався, що вона мало не власноруч відпустила нас, навіть не знаю, як він міг з нею повестися. Я завагалася.

— Я благала її піти з нами.

Давид похнюпився.

— Але вона залишилася?

— Не думаю, наче вона відчувала, що має вибір, — пояснила я.

Дивно було вигадувати для Жені відмовки, але мені не подобалася думка, що Давид ставитиметься до неї гірше.

— Мені слід було… — Схоже, хлопець не знав, як закінчити фразу.

Хотілося сказати йому щось підбадьорливе, заспокійливе. Та в моєму власному минулому було стільки помилок, що я не могла вигадати слів, які б не прозвучали фальшиво.

— Ми доклали всіх зусиль, — не до ладу бовкнула я.

Тоді Давид підвів на мене погляд, не приховуючи жалю на обличчі. Байдуже, що я казала, нам обом відома була гірка правда. Ми докладали всіх зусиль. Ми намагалися. І зазвичай це нічого не змінювало.

***

На наступну нараду до Ґранд-Палацу я рушила в кепському настрої. Схоже, план Ніколаї працював. Попри те, що Васілій досі продовжував тягатися до нарадчих кімнат на наші зустрічі з міністрами, робив він це дедалі пізніше, а раз я навіть помітила, що він закуняв. Якось він узагалі не прийшов, і Ніколаї витяг його з ліжка, радісно наполягаючи, що слід одягнутися, бо продовжувати без нього ми просто не в змозі. Васілію, котрий, вочевидь, страждав від похмілля, вдалося протриматися половину наради, звісивши голову над столом, перш ніж він стрілою вилетів у коридор, де гучно спустошив шлунок у лаковану вазу.

Сьогодні навіть мені було складно не заснути. Жодного вітерцю, і попри розчахнуті вікна у людній нарадчій кімнаті геть не було чим дихати. Зустріч так-сяк просувалася, доки один з генералів не повідомив про скорочення кількості військово­службовців Першої армії. Військові лави рідшали через смерті, дезертирства й роки виснажливої війни, а зважаючи на те, що на Равку незабаром чекало протистояння ще принаймні на одному фронті, ситуація була лиховісна.

Васілій ледаче змахнув рукою й озвався:

— Навіщо напружуватися так, щоб аж зуби скреготіли. Просто понизьте призовний вік.

Я випросталася на стільці.

— До якого віку? — поцікавилася.

— Чотирнадцять? П’ятнадцять? — запропонував принц. — Який зараз ценз?

Я подумала про всі села, повз які ми проїжджали з Ніколаї, про цвинтарі, що тяглися на кілометри.

— Чому б не одразу до дванадцяти? — кинула роздратовано.

— Ніхто не може бути занадто юним для захисту своєї країни, — оголосив Васілій.

Не знаю, від виснаження чи злості, та слова злетіли з мого язика, перш ніж я встигла їх обдумати:

— У такому разі чого зупинятися на дванадцяти. Я чула, з малюків виходить чудове гарматне м’ясо.

Королівські радники несхвально забурмотіли щось. Ніколаї потягнувся до мене під столом і застережно стиснув мені руку.

— Те, що вони опинятимуться в армії раніше, не зупинить дезертирства, брате, — звернувся він до Васілія.

— Тоді ми знайдемо кількох дезертирів і влаштуємо показові процеси.

Ніколаї вигнув брову.

— Ти впевнений, що смерть від рук розстрільної команди страшніша за перспективу бути розірваним на шматки нічєвоями?

— Якщо вони взагалі існують, — покепкував з нас Васілій.

Я вухам своїм не повірила. Та Ніколаї люб’язно всміхнувся:

— Я бачив їх на власні очі на борту «Волкволна». Впевнений, мене ти не називатимеш брехуном.

— Впевнений, ти не натякаєш, що краще зрада, ніж чесна служба в королівському війську.

— Я натякаю, що, можливо, ці люди люблять життя не менше за тебе. Вони погано озброєні, їм не вистачає ресурсів і бракує надії. Якщо ти читав звіти, то знаєш, що офіцерам складно підтримувати порядок серед підлеглих.

— Тоді їм слід скористатися суворішими покараннями, — миттєво відгукнувся Васілій. — Селяни це добре розуміють.

Я вже дала по пиці одному принцові. Чому б не зацідити ще одному? Я вже трохи підвелася була зі стільця, коли Ніколаї смикнув мене назад.

— Вони розуміють повні шлунки й чіткі накази, — виправив він брата. — Якщо дозволиш мені втілити запропоновані мною зміни і відчиниш казну для…

— Не може все завжди бути по-твоєму, братику.

Від напруги в кімнаті аж потріскувало повітря.

— Світ змінюється, — з металевими нотами в голосі зауважив Ніколаї. — І ми змінюємося з ним, інакше на згадку про нас не залишиться нічого, крім праху.

Васілій розреготався:

— Не можу вирішити, ти панікер чи боягуз.

— А я не можу вирішити, ти ідіот чи ідіот.

Принцове обличчя розчервонілося, як буряк. Він зірвався на ноги і гупнув долонями по столу:

— Дарклінґ — це одна людина. Якщо боїшся зустрітися з ним віч-на-віч…

— Я зустрічався з ним віч-на-віч. Якщо ти не боїшся, якщо будь-хто з вас не боїться, то лише тому, що вам бракує клепки, аби зрозуміти, проти чого ми виступаємо.

Дехто з генералів кивнув. Але королівські радники, шляхтичі й чиновники