Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Захочу чи ні, це немає значення. Більше залежить від того, як складуться обставини, – і в цьому вона мала рацію, ніколи не знаєш, що чекає на тебе попереду.

– Фума… тобто Ліфумія, слухай…те, – недбало промовив слова Том не розуміючи, як тепер до неї звертатися.

– Так? – з радістю відгукнулася вона.

– Ем… вибач…те за… ну ти розумієш, я ж не знав що ти, тобто Ви людина.

– Не хвилюйся, я відверталася коли ти переодягався, і я не проти якщо ти звертатимешся до мене на «ти», – після цих слів Том знову зашарівся, а я почувши цей діалог не могла стримуватися від сміху, як втім і Нік.

– Оце ви кумедні якісь!! – не переставала я сміятися, чим зовсім увігнала в фарбу їх обох. Я все гадала, що з ними діється, а тут така банальщина виявилася. – Чому я не помітила, щоб ти переді мною так червонів, коли без одягу розгулював, – нагадала я, але він не відповів. У цей час до нас знову повернулася Лінда, зважаючи на все, вона була на кухні, бо знову несла чай на таці.

– І так, любі мої, з чим ви спочатку до мене завітали? – звернулася вона до нас.

– Та от хотіли дізнатися, так би мовити, про всі підводні камені цих гір. Ну, себто безпечні стежки до вершини і чи є тут небезпечні тварини чи чудовиська. Загалом ми отримали від вас вже набагато більше, ніж розраховували, але все одно будемо вдячні за інформацію.

– Ммм... так, це в моїх силах. Ну гаразд розповім, все одно робити нічого. Якби ви знали, як тут нудно, навіть поговорити нема з ким.

– Так, а навіщо тоді сюди жити перебралися?

– Ну, багато в чому через підступи своїх старих ворогів. Вони домоглися того, щоб я опинилася в розшуку, от мені й довелося сховатися там, де мене ніхто не дістане.

– То ви в розшуку не через нашу лисицю? – трохи здивувалася я.

– Ні. Це набагато темніші і каламутніші справи. Її я прокляла, коли влада Ількора відправила вашу лисичку на мої пошуки. Але особливо поширюватися про це не варто. Що було те загуло. Я думаю, королівство більше не повинно мати до мене жодних претензій, – далі вона ніби чекала на якусь відповідь, але почула лише мовчання.

– А чому ви все-таки обрали такий дивний спосіб позбутися шпигуна? – вирішила я, нарешті поставити ще одне питання. – Адже ви цілком могли якийсь менш екзотичний спосіб для цього використати.

– Ти розумієш, коли вона за мною стежила, я була в принципі не дуже проти. Помітити її тоді мені не склало особливих труднощів, та й нічого поганого проти Ількора я не зробила. Мене в той момент банально обмовили, і думаю, Ліфумія дуже швидко усвідомила мою невинність. Але коли я знайшла свій Флодіотіс зламаним, я просто прийшла до сказу і тому в пориві агресії прокляла її.

– Маю запитання. Що таке Флодіотіс? І що в ньому такого, що через нього можна зачарувати людину?

– Ти що! Не знала? Це ж дивовижна рослина, яка використовується при сильних заклинаннях. Воно цвіте раз на сім років, тому його цвітіння дуже важливе, адже використовується лише воно.

– Навіть я знаю, що ця квітка вкрай рідко зустрічається, але вона також корисна і в медицині, – заявив Том.

– Ну, якщо лисиця квітку зламала, то ти могла використати її як хотіла, – не розуміла я причини, через яку вона прокляла мою подругу.

– Якби квітка! – вигукнула відьма. – Вона єдиний бутон відламала, а вони не настільки сильнодіючі як їхнє цвітіння. Ось тому приклад – і вона вказала на Фумку.

– Вона є доказом? – перепитала я.

– Так! Якби я використовувала квітку на її проклятті, то вона ніколи б не змогла стати назад людиною, а так як я використовувала лише бутон, то зняти прокляття не склало труднощів.

– Нічого собі!! Фумка, так тобі пощастило, – зауважила я.

– Ну як би сумнівне везіння, якщо чесно, – пирхнула вона.

– Із завданням тобі тоді не пощастило точно, ось що я можу сказати. Але принаймні ти не шукала того, що неможливо знайти.

– А ви що, щось шукаєте? Може, я можу допомогти, – з ентузіазмом відреагувала відьма на мої слова.

– Для початку, дракона! – не приховуючи відповіла я. Чого вже тут приховувати, якщо ми в місці, де вони раніше мешкали у величезній кількості.

– Несподівано! – здивувалася Лінда.

– Всі так реагують, – зізналася я.

– Ну, це справді несподівано. Але можу сказати, що принаймні ви йшли в правильному напрямку, коли забралися на цю гору.

– То вони ще існують? – пожвавилася цього разу я.

– Я якось чула, що вони ще є у цих горах, але я ніколи їх не бачила саме у вигляді драконів.

– Не зрозуміла, що ви цим хочете сказати?

– Дракони можуть змінювати свою подобу в інші, так вони і рятувалися в тутешніх місцях від мисливців, але час від часу їм доводилося знову ставати собою, що для деяких це й закінчувалося плачевно.

– Я навіть не знала такого, – зізналася я.

– Нічого страшного, – засміялася вона. – Все знають лише дурні, решта людей все життя навчаються.