Читати книгу - "Дім для Дома"

й свічки у вікнах напроти — вони ще горять. За якийсь час прийде Маруся. Говоритиме — та я чомусь знову погано чую. Може, й мені нервуватися треба менше. А то буде, як із полковником, — перенапружиться і постаріє собаче серце. Тільки іноді, крізь перешкоди, проривається голос: Ш-ш-ш. Свічки. Ш-ш-ш. Сузір’я. Ш-ш-ш. Якщо он та зірка вище вікна Ярослава Теодоровича — це Сиріус, то... Ш-ш-ш. Сузір’я Великого Пса, тоді... І тиша. Я не чую. Що? Що тоді? Сузір’я Великого Пса, а далі? Незабаром я зрозумію, річ не в моїх вухах. Просто Маруся замовкла. Дивиться у вікно і — плаче. Раніше, я знаю, вона плакала так у травні, під час трансляції вічного вогню чи наприкінці кіно про героїв — таких, як обидва її прадіди — той, що приніс із Берліна ложку, окуляри та ордени, та той, що зник без вісти під Сталінградом, заробивши, здається, лише одну або дві медалі. Може, вічний вогонь сьогодні розпався на ці свічки? Так військо по війні розпадається на людей. А може, очі сльозяться просто тому, що вогники надто близько. Хто їх тут запалив? Хіба той голод був тут, у Львові, на вулиці Лепкого? Я хочу спитати так, як полковник питав у людей на Замарстинівському городі: «Звідки ж ви тут взялися?»

Дивна моя Маруся. Вона ж вирішила навіть не бачити, що у скрині. А може, вона просто знала? Дізналась колись, дорослішаючи, й мені не сказала нічого. Хтось дивиться на нас з будинку навпроти, й теж, як і ми, мабуть, з’єднує вогники у сузір’я.

А в сусідній кімнаті тим часом щось відбувається — якась важлива розмова. Маруся йде й знов прибігає до мене. Все плаче, і я вже не впевнений, чи річ у свічках. Потім приходить полковник, тягне мене за ошийник — до себе. Грозить кулаком. Водить ним перед самими моїми очима — я не боюся. А він щось говорить таке... Ш-ш-ш. Поїдемо разом. Ш-ш-ш. У Крайновці... Ш-ш-ш. Не дозволю їм! Ш-ш-ш. Ба-ла-ган!

Здається, це й було останнє слово, яке я коли-небудь чув — «балаган». Тобто бродячий цирк. Мої вуха відмовились чути все, що Цілики говорили потім.  

Кінець

 Пес біжить назустріч, як у кіно. Він смішний, як я. І неважливо, як його звали. Ім’я неважливе для отаких, безрідних — вони ж ладні змінити його за кістку.

Я знову в полковниковому дитинстві. Той пес — щеня, та й Іван — щеня. Вони разом шукають маленькі вогкі гриби, жолуді та гірку калину, обдирають кору з височенних сосон — ті сосни потім не чіпатимуть навіть німці, милуватимуться, задерши голови, наче люди, — Іванко і не впізнає фашистів. Та це буде потім, якщо він виживе. Ще тільки початок. Щеня ще втече від голоду і людей. А коли Іванкові вже нічого не лишиться — тільки вмерти слідом за іншими дітьми, підрослий зубатий пес з гострими ребрами вийде з лісу. Безумна жінка, молода бабуся-Маруся, скаже худому псові: «Ну ходи. Ти ж любиш Іванка?»

Полковник думає, він забув. Але ні, он цей пес, і бабуся-Маруся, і тіло сестри — в зовсім прозорих очах. Якби він забув, він би літав гордо та радісно. Може, краще би він забув. Пам’ять все одно ні від чого не береже.

Та й чого памятати про пса, нехай він навіть тебе врятував. Це все одно — лише пес. Псів ніхто не сприймає серйозно. Та й історії є набагато страшніші — вигадані й тим більше справжні. Старий, ти занадто чутливий, як на полковника авіації.

А я ще думав, він справді ненавидить псів, Бога й трохи — людей. А він ненавидить тільки одного сивого чоловіка.

Він бере повідець, і ми виходимо на прогулянку. Тільки чомусь за нами йдуть Маруся та Мама Оля. Маша з Данилком виглядають з вікна. Так, ніби ця прогулянка — наша остання.

Та так і є.

Священик з Собору мав рацію, псів не пускають до раю. Нам і не треба туди. Пси не зникають — перетворюються на інших псів, на вовків, на лисиць, на диких собак динго чи взагалі — на Сузір’я Великого Пса. Тільки я хотів би перетворитись на птаха. Може, навіть на качку — обережну, та дуже вперту. Ось зараз я плетуся нагору, ледве пересуваючи лапи, а скоро — летітиму. Полковник ще заздритиме мені.

Розмова затягнулася вчора. Не вдався цей день народження. І Маша все кашляла, і ковтала ліки, і дихала крізь інгалятор — утомленому після пологів тілу все здавалося ще чужішим. Усі книжки, всі запилені статуетки в серванті. Навіть я. Просто алергія — поламаний механізм впізнавання. Своє приймаєш за чуже й небезпечне. Так буває. Нічого особистого — просто хвороба. Й цілком можливо, хтось когось за столом нарешті переконав — хай пес засне. Назавжди. Старий хворий пес на ім’я Домінік. Для вас запросто — Дом.

Хоча також цілком можливо, що якраз навпаки: Цілики вирішили мене залишити попри все. А те, що жінки тепер вийшли з нами і Маша дивилась на нас з вікна — це тому лише, що полковник давно не виходив на вулицю, не можна йому самому — ніхто ж не вважає пса за супутника.

А можливо, — і це було би найгірше, — полковник вирішив таки тікати зі мною. Без попередження, без речей навіть — навчився в онучок. Просто ще одне коло, тепер

Так, Цілики точно щось вирішили. Хоч, імовірно, кожен з них вирішив щось своє. Я ж не чув і не знаю. І я не хочу дізнатися.

Тому в кінці цієї прогулянки я знову втечу. Старий кликатиме, як і тоді: «Доме! Доміку!» — я не дозволю собі озирнутися. Довго гулятиму містом. Так довго, як зможу. Сам вигулюватиму себе. Мудра жінка казала правду. Ймовірно, вона навіть знала те, що я зрозумів так пізно: навіть пси не належать нікому. То хто ж вбиває мене? Мій господар. А хто мій господар? Не знаю! Й це найкраще, що могло статися зі мною. Я — собі господар.

А після прогулянки містом я просто засну. Десь далеко, приміром, на Замарстинові, там, де закінчуються всі цвинтарі та городи. Загорнувшись, наче у ковдру, в глибокий сніг. Сніг не пахне нічим, ховає усе, щоб пам’ять краще вростала в ґрунт. І нічого не буде чути, крім канонади у хворих вухах. Я й не бачитиму нічого — це буде не темрява, а, як говорила