Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Міньйоно… – промовив він. – Усе добре. А тепер заспівайте мені на прощання нашу стару пісню, ту прекрасну, жалібну пісню, без якої не може жити моя душа… Її пісню…

Елізабет знову сіла за рояль, заграла простий вступ і заспівала:

Ще з юних, юних літ

Лунає пісня у моїй душі.

Ах, скільки зим, ах, скільки літ

Віднесли наші теплі дні!

Про осінь і весну, про осінь і весну

Співала ластівка двом нам.

Чи тую пісню голосну, ту пісню голосну,

Вона співає все ще там?

Фріц іще глибше втиснувся в крісло. А Ернст, зворушений до глибини душі, напівбожевільними очима вдивлявся в Елізабет. У мерехтінні свічок вона видавалася йому справжнім ангелом, білосніжною посланницею з небес.

Любий отчий краю, краю милий мій

У благословенній стороні.

О, дозволь мені, дозволь мені

Линути до тебе хоч вві сні.

Коли я прощався, коли я прощався,

Весь світ співав мені красою.

Коли ж я вернувся, коли я вернувся,

Він став пусткою німою.

З крісла, де сидів Фріц, долинув короткий, приглушений звук – здавалося, він ледь стримує ридання. Ернст тихо шепотів: «Міньйона… міньйона…», а його руки то конвульсивно стискалися в кулак, то механічно й безвільно падали додолу.

Ластівка прилине, ластівка прилине

І наповнить все весною.

Але вже не верне, але вже не верне

Серце, зранене журбою.

Ой, не принесе, не принесе

Щастя ластівка з собою.

Але защебече, але защебече,

Як тою весною.

Фріц непорушно застиг у кріслі. Ернст відчував, як палають його очі, а тоді різко встав, підійшов до Елізабет і безмовно вивів її з кімнати. Фрід і Паульхен пішли слідом за ними. Фріц залишився сам-один у темному ательє – у келиху вина біля квітів танцювали червоні відблиски свічок, а троянди наповнювали кожен закуток духмяним ароматом.

– Облишмо його на самоті, – промовив Ернст уже надворі. – А нам час прощатися.

Фрід пішов провести Паульхен, а Ернст і Елізабет повагом попленталися нічними вуличками.

У небі розкішно сяяли зорі. Елізабет зупинилася і прошепотіла:

– Зорі…

«А ти – золота арфа, на якій бринить струнами сама природа», – подумав Ернст.

Світло ліхтарів блукало по їхніх обличчях. У повітрі витав запах розквітлих садів. Ернст узяв Елізабет попід руку й повернув на липову алею біля міського валу. Сонно бурмотіла річка. Шуміли крони лип.

Елізабет знову завмерла й прошепотіла:

– Ці липи…

Ернстові здалося, наче тут усе переродилося і стало зовсім іншим – зорі, річка, липи. Наче він ніколи їх не бачив. Здригнувшись, він відчув, як мурашки полізли поза спиною, душу охопила непереборна туга, а всі думки обрамилися сріблястою облямівкою. Він теж прикипів ногами до землі й через силу видушив:

– Елізабет…

Вона мовчки дивилася на нього.

Довго.

– Елізабет… – Ернст упав перед нею навколішки.

Якась темна хвиля наринула на нього й віднесла в незвідані краї, сріблясті землі бажань і кохання.

Раптом він відчув на своєму чолі її сльози.

– Елізабет! – вигукнув він, схопивши дівчину в обійми. – Ти!.. Ти!.. Ти – спокій мій нічний і зоря моєї туги – обійми` мріями своєї душі моє божевільне існування!

З її очей невпинно котилися сльози, коли вона притулилася головою до його грудей. Ернст відчув себе королем, біля його ніг лежали корони. Рідна земля здалася йому безмежною, а над нею замерехтіли зорі миру та спокою.

Так він і стояв під розлогим склепінням лип, прислухаючись до бурхливих одкровень своєї душі. Зненацька усвідомлення свого щастя накрило його стрімкою хвилею, з тріумфальним вигуком радості на вустах він схопив Елізабет на руки і стрімголов кинувся у темряву.

– О моє світло… моя милість… моя мрія… моє блаженство…

Він обережно поставив її на землю і заглянув у вічі:

– Ти!.. – благально прозвучало у тиші. – Ти!.. Ти!

Раптом вона промовила:

– Я тебе кохаю, – і важкі гарячі сльози покотилися по її щоках.

У мансарді мрій перед прекрасним портретом палахкотіли темно-червоні свічки. Сяйво свічок колихалося й витанцьовувало, здавалося, наче прегарні очі виблискують, а червоні вуста тремтять.

Фріц читав старі, пожовклі листи. Його обличчя пересмикувало від переживань, що терзали його душу. Тоді він обперся головою на руки й невидющими очима втупився в нікуди.

Тихо відчинилися двері. Увійшов Ернст. Він одразу ж збагнув, що схвилювало його друга, й міцно обійняв його:

– Фріце…

Фріц здригнувся від несподіванки й болісно усміхнувся:

– Мій дорогий хлопчику… Світ божевільний і дивовижний… А ще божевільнішим і дивовижнішим є людське серце.

Ернст допоміг Фріцові підвестися.

– Фріце, ти часто підбадьорював мене у хвилини розпачу та зневіри… Невже тепер ти й сам занепав духом? Глянь-но, зорі заглядають крізь наше слухове віконце – наше вікно казок, Фріце… Наші зорі…

– Якщо можна було б вирвати із грудей серце, а на його місце покласти холодну зорю, – гірко усміхнувся Фріц, – так було б краще… а часом і легше…

– Фріце, хіба ж не ти сам стверджував, що лиш страждання і надають нашому життю цінності? Що ти не хотів би пройти свій життєвий шлях, не зазнавши страждань?

Фріц безмовно дивився поперед себе. Тоді він зібрався на силі й сказав:

– Маєш рацію, мій хлопчику. Я просто розчулився. Пробач мені. Візьми цигарку й залишся зі мною ще трохи… Ти провів Елізабет додому?

– Так… а вона – мене.

– Я так і думав.

– На мою рідну землю!

– Елізабет – твоя споріднена душа! І це не шаблон, яким користуються обивательки, сватаючи своїх дітей. Ні! Ваші душі поєднані ще в своїй першооснові, у своїй глибинній суті.

– Я її дуже сильно кохаю.

– Не забувай її! Адже ти знаєш, що вірність – це не лише шлюбна обручка: то надягнеш її, то знімеш… Ти ще зовсім юний, життєві бурі ще вируватимуть у твоєму серці. Мінливе й саме поняття вірності – воно зовсім не таке однозначне, як проповідують філістери, бо в їхніх венах не кров тече, а вода. Якщо ж ти все-таки повернешся до Елізабет – це й буде вінцем твоєї вірності. Бо вона – твоя споріднена душа! Пам’ятай про мої слова! Можливо, колись, коли над моєю могилою вже давно віятиме вітер, моя порада стане тобі в пригоді.

– Фріце, я кохаю її всім серцем…

– Я тобі вірю…

– Вона така безневинна.

– І кохає тебе. Я вже давно це зрозумів, відчув у її душі. Але ти незабаром поїдеш. І забереш із собою коштовний скарб – часточку батьківщини, сховану в людському серці, у