Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

491
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 202
Перейти на сторінку:
жіночому серці…

– Моя батьківщина – ти, Фріце…

– Це не те саме. Молодість має жити в жіночому серці – треба дарувати себе жінці і з неї ж черпати свою життєву силу…

– Щоб стати людиною…

– Щоб з людей утворилось людство…

– На світі багато людей, але мало тих, кого можна назвати Людиною.

– Ми занадто любимо самих себе. Егоїзм – це дуже погана риса. Ніхто не хоче бути егоїстом, але кожен ним є! Оте Я!.. Кожен прагне знайти власну мелодію, свій тон, своє звучання. Усі йдуть різними шляхами, і кожен змушений пройти через багато людських стежин, перш ніж знайде дорогу до самого себе. І нема шляху, тяжчого за цей. Адже дорогою треба позбутися свого марнославства, завищеної самооцінки та зарозумілості. А це зовсім не легко… Від Я до Ти – довгий шлях людства. Можливо, ми ніколи й не пройдемо його до кінця, а втім, завжди цього прагнутимемо. Від Я до Ти. До великого Ти! А тоді вже від Ти до Усе! До контакту із самим собою… до великого Воно! Але що означають ті назви? Усього лиш порожній звук… Відчуття – це все! Безсловесні й безо`бразні почуття… глибокий спокій…

– Смерть… – продовжив Ернст, відчувши, як його обдало холодом.

– Вічна загадка…

– Я не можу уявити собі смерть, – признався Ернст. – Не знаю чому, але мене сковує жах, як тільки я подумаю про неї. Я вірю, що житиму вічно.

– Така віра притаманна юності. Усе в тобі прагне, поривається до полудня. Ти все ще йдеш угору. Але коли ти досягнеш вершини й почнеш спускатися туди, де у вечірніх сутінках уже скупчилися тіні, то думки про смертну годину стануть тобі ближчими. Смерть – це мінливий хамелеон, вона щоразу являється нам в іншій подобі. Хоча ми й самі – хамелеони, щоразу інші та нові. Тому смерть нам то друг, то ворог. В одному зі щоденників я колись записав: «Не розчаровують нас тільки Бог та смерть». Отже, вони – одне ціле, а назва йому – життя! Смерть – це теж частина життя, його антипод. І все сплітається у велику гармонію цілісності й неподільності. А наприкінці ти доходиш згоди… з усім.

Догоріли свічки. Крізь слухове вікно світили зорі. Фріц сидів у цілковитій темряві, а Ернстове обличчя невиразно біліло в пітьмі.

– Ох, – знову завів розмову Ернст, – усе таке неминуче й дивовижне. Чи це тільки мені впадає у вічі? Абсолютне завжди здається таким далеким і недосяжним, воно так ретельно сховане за всіма цими жалюгідними строкатими оманами, якими ми іменуємо людське життя чи й цілий світ. Ми невтомно працюємо, метушимося, мов мурашки, і все ж тільки вічно бігаємо по колу. Чи ж ми дійсно досягнемо нашої цілі? Якби ж ми принаймні змогли розпізнати її, оту ціль! Але тоді ми б уже її випередили. Отож, як на мене, хай би вона була приглушеним потягом… інстинктом… Але для нас не характерні навіть чисті інстинкти. О, які ж щасливі тварини – у них вони є! Ти тільки порівняй розколений, заплутаний, суперечливий інстинкт, який ми називаємо розумом, і монолітний, замкнений у собі самому інстинкт звіра. Світ дійсно дивний, Фріце.

– Ні, – прозвучав голос із темряви, – світ прекрасний! І доказом цього є вже сама здатність людини взагалі сформулювати цю думку. Все тече, все минає, все має певну вагу й рівновагу, все справедливо, і, навіть попри несправедливість, усе добре. Добро і зло: що ти назвеш добром, я можу вважати злом. Що є благом для одного, може обернутися злом для всіх. Що високим здається з долини, те низьким виглядає з гори. Що з висоти людського духу схоже на зло, те з вищої духовної висоти може бути добром, а ще з вищої – знову злом… і врешті-решт, з найвищої – ні тим, ні іншим. І цьому врівноваженню поглядів немає кінця-краю. Ми, люди, створили собі забагато кумирів. І вони дуже швидко розсіюються, немов уранішній туман. Всесвіт – це велетенський ліс. А наш розум проникає туди лиш на сантиметр углиб, ушир та ввись. А ми ще хочемо там щось виміряти та оцінити! Дурість! Маємо вдовольнятися вже тим, що прохолодний подих вітру – велике Воно – долинув і до нашого нікчемного закутку й приніс нам на своїх крилах це неймовірне почуття: усе добре! Та й, нарешті, хіба ж доцільно вічно повторювати: усе так заплутано, не має сенсу… Чи: життя – це американські гірки… сідало для курей… Визнаю, що й досі сам не знаю, чи все мені тільки здається, чи світ навколо дійсно існує? Дурне питання! Адже ми здатні побачити тільки видимість… Тому яка користь нам з песимізму? Ніяка! Тоді нащо руйнувати усталені форми життя роздвоєністю своєї душі? З моїх уст уже мало не зірвалося: чистому – все чисте, свині – все свинство… Й аналогічно: доброму – все добре, поганому – все погано. Але я не люблю доводити свою думку за допомогою приказок та аналогій. Вони – непереконливі! Усе добре! Людина – добра, життя – добре, увесь світ – добрий. А «добрий» означає «внутрішньо прекрасний». Отже, все прекрасне! Ти тільки глянь на світ довкола тебе – на зорі, хмари, дощового черв’яка й на сонце: усе це прекрасне! А людина! Як часто, відтворюючи на полотні оголене людське тіло, я думав: «Яке ж воно прекрасне та цнотливе!» Насправді ж будь-який одяг тільки оскверняє тіло. Разом з одягом людина отримала й ниці тілесні бажання. Але перед оголеною цнотливістю вони розсипаються на порох. Один розпусник якось сказав мені: «Якщо ви наодинці з дівчиною, ніколи не дозволяйте їй роздягнутися догола. Тоді відразу ж зникає той полум’яний п’янкий дурман, що її оточує. На ній завжди має залишатися хоча б щось: панчохи, сорочка, трусики, черевики, шуба – хоча б щось – лиш би не голяка». Саме в цьому й полягає цнотливість та краса оголеної людської натури. Люди – добрі. І як останній умовивід: усе добре.

– Але ж не можна поміняти свою душу та свої погляди, наче якусь сукню, і повірити в те, що ще зовсім недавно проклинав.

– Таке б трапилося не вперше. Пригадай тільки перетворення Савла на Павла. Головне – бажання! І тоді запросто можна повірите в те, у що б ніколи раніше не повірив і навіть подумати не міг, що таке можливо. Але, як не дивно, песимізм – це теж привілей юності, хоч вона, власне кажучи, не має на нього ані найменших прав. Молодість просто бавиться

1 ... 85 86 87 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"