Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– І все ж таки, Фріце, песимізм – усього лише маска, під якою ховається осяйне обличчя оптимізму. Бо ж найглибше співчуває той, хто сам щасливий. Хто й сам нещасний, не здатний відчути нещастя іншого так, як щаслива людина. Хоча тут, напевно, можливе й цілком протилежне. Деколи той, хто голосно нарікає на свої біди, у глибині душі повністю задоволений долею. Існують люди, які просто не в змозі жити, не випивши повний ківш лиха. Люди – великі актори, і найбільше вони люблять грати трагічні ролі. Багато хто просто-таки намертво чіпляється за ореол мученика. Є й такі, хто не наважується бути щасливим, а якщо щастя все ж таки всміхнеться – відштовхує його. Хочуть бути нещасними, проте не можуть, адже в нещасті і є їхнє щастя. Кожен стогне й жаліється на свою гірку долю. А чому хоча б раз не зробити все навпаки?! Чому б не розказати щось добре?! Хто безперестанно балакає про свої біди, врешті-решт і сам у них вірить. Як часто люди даремно самі собі псують життя – а воно ж таке прекрасне! Найважливіше – бути не дріб’язковим, а великодушним. Тоді й життя показує нам свою великодушність!

– Твоя правда, мій хлопчику! Ніщо не повинно нас гнути й ламати, усе має лише підштовхувати й спонукати! Я такий радий бачити твою незламну силу духу! З усмішкою на вустах простувати життям переможним кроком! Ось це і є право юності! Аж допоки не виб’є година, коли наше власне Я спрямує зброю проти нас самих і ми впадемо навколішки перед ворогом, що зачаївся у глибинах нашої душі, – і настане година пізнання. А тоді червоні вуста й ніжні руки допоможуть тобі знову підвестися…

– Елізабет… – приглушено зронив Ернст. – Так, Фріце, все добре… А втім… ти маєш рацію… Усе добре… А тепер ходімо спати.

Дні були – мов перли. Прекрасні, як божественний подих. Щодня яскравим сонмом променів сходило сліпуче сонце й увесь день сяяло з вічно блакитного небосхилу. Фріц мимоволі згадував своє перебування в Італії. А точніше, про Італію йому постійно нагадувала дружина комерційного радника – що далі, то надокучливіше. Вона заздрила його враженням і спогадам, але сама була надто ледачою, щоб туди поїхати. Разом з Ернстом Фріц іще кілька разів побував у пані Гайндорф. Там вони музикували, і всі присутні захоплювалися майстерною грою Ернста і прекрасним співзвуччям співу Елізабет та акомпанементу Ернста. Проте, напевно, жоден із них не розпізнав справжньої причини такої гармонії. Добра стара пані Гайндорф щось підозрювала, але й вона тільки м’яко всміхалася й говорила Фріцові:

– Здається, діти сподобались одне одному. Облишмо їх, нехай молодь насолоджується своєю весною. Батьки й опікуни не можуть бути дурнішими і безсердечнішими, ніж коли забороняють дітям те, що й самі колись пережили чи чого коли-небудь палко прагнули. Я довіряю вам і вашому другові, який мені, до речі, дуже подобається, так само як і Фрід. Проте у Фріда характер лагідніший і спокійніший, а у вашому другові Ернсті є щось фаустівське, незбагненне, щось таке, що магнітом притягує до нього, оскільки оточене аурою люб’язності та мрійливості.

Дружина комерційного радника теж відчула вабливу силу Ернста. Тому вирішила силоміць протегувати його й запросила до свого салону, де він міг би познайомитися із впливовими митцями та критиками.

Розсміявшись, Ернст відмовився. Спершу він іще на рік поїде до Ляйпциґа, пройде останній вишкіл… і вже тоді кинеться в розпростерті обійми моря майбутнього. У спілкуванні з Елізабет його переповнювала несмілива ніжність, а схильність до мрій та фантазій виявлялася більше, ніж будь-коли досі. Вони часто музикували вдвох. Елізабет вивчила пісні Ернста на слова Фріца, й тепер, під покровом сутінок, вони проникливо і щиро оспівували прекрасний портрет – потріскували свічі, з них тихо стікали розплавлені краплі воску – здавалося, прегарні очі сяють, а червоні вуста всміхаються…

Нарешті Ернст отримав новини з Ляйпциґа й наблизився день прощання. Напередодні він уже попрощався з Елізабет:

– Прощавай, міньйоно, і думай про мене…

– Завжди, завжди…

Тепер вони залишилися наодинці тільки з Фріцом. Їхня остання година в мансарді мрій.

– У мені знову прокинулося таке характерне для молодості бажання пригод, – признався Ернст. – Ти знаєш, Фріце, скільки всього тримає мене тут, проте я вже згораю від нетерпіння знову опинитися в Ляйпциґу.

– Зачарування новим завжди скрашує хвилини прощання.

– Я сказав Елізабет, щоб вона якнайчастіше до тебе приходила.

– Вона так і робитиме.

– Бережи її заради мене…

– Неодмінно!

– Ну все, старий добрий Фріце, розводити сентименти я не люблю. Прощавай! Зоставайся таким, як ти є! І – моїм другом!

Вони потиснули один одному руки.

– Прощавай, Ернсте! І приїжджай таким, як ти є!

Ернст попрямував на вокзал. На якусь мить його охопив біль прощання. Але він гордо підняв голову і промовив:

– Ляйпциґ.

Проте вже з першими далекими звуками, що долинали від монотонного гуркоту коліс, у його серце знову заповзла безмежна сіра туга. Тоді він укотре зібрав усі сили й повторив:

– Ляйпциґ.

– Ох і спекотно сьогодні, шановний маестро. Просто бракує слів, – прокректала дружина комерційного радника в мансарді мрій, вмощуючи свою двістіфунтову тушу в крісло для гостей, що під її вагою аж застогнало. – Але й високо ви живете! Звісно, тут поетично… – Вона оглянула стіни. – Так, навіть дуже поетично. Проте знайте: поезія не повинна бути такою важкодоступною і незручною.

– Тобто таким собі різновидом салонної поезії, чи не так, милостива пані?

– Але, любий друже, quelle idée[14]… У вас тут дійсно чарівно. А ви здогадуєтеся, чому я прийшла?

– Навіть і не намагаюся. Просто радію, що ви тут.

– Отже, любий маестро, я тут, бо мені так сподобався портрет Елізабет Гайндорф, який ви нещодавно завершили, що я вирішила замовити вам іще й свій. У тій самій позі, тобто en profil[15]… Ось так…

У Фріца виступив холодний піт. Із непідробним жахом глянув він на картопляний ніс та обвисле жирне підборіддя гладкої дами. А в профілі! Просто страхіття!

– Але ж, милостива пані, чи фотографія не була б кращою? Це набагато швидше. До того ж написання картини – досить-таки нудна справа. Ви тільки подумайте, скільки часу вам доведеться зовсім непорушно сидіти на одному місці.

– Та це ж чудово! – проспівала радниця. – Ми з вами прекрасно проведемо час! Розкажете мені про Італію.

Фріц впав у розпач. Йому вже й так несила було точити брехні про Італію. Безперестанні розпитування радниці вичерпали його фантазію. Аж