Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

«За подругу хвилювалася», – могла б сказати я.

Попалась на гачок і не захотіла з нього злазити. Спокусилася золотими монетами. Ну і, якщо зовсім відверто, сподівалася побачити Барра.

І забути Артана… Хоч би що я казала, наш розрив дався мені нелегко.

Як він міг, га?! Після всього, через що ми пройшли… Як йому вистачило совісті вибрати вигідний шлюб?

І як у мене вистачило сил відпустити його без заперечень?

На щастя, відкривати душу перед практикантами не мало сенсу. Вони б не зрозуміли. Часом я й сама не розуміла, куди завели мене ті шалені стосунки.

– Чому я з вами? Звичайний підробіток. Мела запропонувала – я погодилась. Оплата пристойна, умови стерпні… були до цього хутора.

– Ви давно знайомі? – нахилився уперед Заєць.

– Три роки.

– Дружите?

На мою думку, наші поняття дружби трохи відрізнялися. Ми з чаклункою не ділилися секретами і не пліткували вечорами. Наше приятелювання зводилось до того, що ми не заважали жити одна одній і непогано працювали разом. Спільна ланка між нами – Ів, яка могла залізти будь-кому в душу.

– Не сваримося, – відповіла я обережно. – А що?

– Яка вона? – допитувався Еньєр аж надто настирливо. – В Академії ходять різні чутки, але після знайомства з нею я не вірю жодній із них.

– Чому? Насправді Мела гірша?

– Вона жива, – вимовив Медор. – Людина, а не символ.

– І безкінечно самотня. Обраність погано впливає на стосунки, хто з нас цього не знає? – Ілона заплющила очі й розсміялася. – Плюс чи мінус – один хрін. Відрізняєшся – і ти ніщо, але нас хоча б дозволено зневажати, а сотка – надбання корони. Уявляєш, як сильно це дратує?

Над морем пронеслося далеке виття. Драконяче? Чи просто вітер грався у східних скелях? Співрозмовники не надали цьому особливого значення, тому я постаралася швидше забути неприємні звуки. Обхопила коліна руками, опустила погляд.

З'явилася нова тема для роздумів. З такої точки зору я на чаклунку ніколи не дивилася. Вона була прикладом людини, цілком задоволеної життям. Точніше, людини, що не скаржиться на життя. Це літо не беремо до уваги – воно видалося настільки абсурдним, що й обговорювати нічого.

– Здається, я пам'ятаю її, – вліз зі своїми спостереженнями Еньєр. – Студентка-примара, яка завжди мала найкращі оцінки, але яку ніхто не знав в обличчя – хіба це не вона?

Ласка примудрилася лежачи знизати плечима.

– Ні, – сказала задумливо. – Сотка не виділялась, але про неї говорили часто. Її зв'язок із Ньельмом ніхто не розумів. Онук голови Драконівського комітету та безрідна Білка… Загадка.

Я нашорошила вуха, ловлячи кожне слово. У мозку відразу виникло безліч припущень від «Ох, перше кохання!» до «Невже таємний шлюб?!».

Так, моя фантазія не мала меж.

– Любощі? – коротко висловив схожу думку Заєць.

Ілона аж вдавилася реготом:

– З Ньельмом? Знущаєшся? Якщо він і здатний когось любити, то тільки себе, чудового та прекрасного. Амбітний егоїст – це вирок.

У серці боляче кольнуло. Адже я теж егоїстка. Мене мало хвилюють оточуючі, мені нецікаві чужі проблеми, слово «любов» у моєму розумінні мало відрізняється від слова «дурість».

«Але зараз я в Суші, а не в затишному будиночку з каміном», – майнула думка.

«Тільки через гроші», – втрутилась інша.

«А чому ти осіла в Підліссі і зв'язалася з Артаном?» – вискочила третя.

На жаль, на останнє запитання я не могла відповісти.

– Вони гроші заробляли, – продовжувала Ласка. – Ньельм шукав багатих клієнтів, Мела робила амулети. Для нього це було питання впливу та репутації, для неї – підробіток. Із ними співпрацював ще один хлопець… З простих, імені не пам'ятаю. Коли афера відкрилася, на нього повісили всіх собак. Погана історія… Пам'ятається, сотка щось там белькотіла про справедливість і рівне покарання, але справа затихла сама собою.

– Ньельм?.. – напівзапитально уточнила я.

– Він же онук легендарного професора з Буревісників. Скандалу за його участі Академія не могла допустити.

– І Мела?

– Випускний іспит підоспів вчасно. Сотка стала легендою, а легендам, сама розумієш, багато пробачають

– Людям подобаються казки, – філософськи підсумував Медор, встаючи і присипаючи піском згасле вугілля.

Інші теж заворушилися.

– А Вальєн? – поспішила з питанням я, бачачи, що розмова рухається до кінця.

– Вальєн? – Ілона сіла, змахнула попіл із сандаль. – Він не ліз у чужі справи. Спостерігав збоку, часом висловлював побажання. Маю сумнів, що сотка взагалі знала про його існування.

– Ну, не кажи. – Еньєр допоміг їй встати. – Чутки різні ходили.

– Про випускний іспит? Ха-ха! Навіть Яструб не міг на це вплинути. Їй просто пощастило.