Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Вікторія

Ми говорили ще довго, перебираючи найрізноманітніші теми: від дитячих спогадів до смішних історій, які траплялися під час тренувань Камілло та моїх перших днів у модельному агентстві Луїзи. Розмова текла легко, майже невимушено, і я раптом зрозуміла, як спокійно мені з ним.

— Пам’ятаєш, як ти вперше взяв мене на корт? — несподівано запитала я, піднімаючи келих до губ. — Я навіть не знала, як правильно тримати ракетку.

Камілло тихо засміявся, а його темні очі заблищали від теплого спогаду.

— Зате який у тебе був бойовий дух, — він похитав головою, посміхаючись. — Я гадав, ти одразу ж розіб’єш ракетку об землю.

— Тільки тому, що ти весь час кепкував з мене!

— Це називається мотивація, — з удаваною серйозністю відповів він, піднімаючи палець. — І здається, це спрацювало, бо ти протрималася довше, ніж я очікував.

— Дякую за таку «високу» оцінку, — буркнула я, але все ж засміялася. Його щирий сміх теж наповнив простір, роблячи цей момент майже ідеальним.

Тиша, яка настала після цього, була приємною, зовсім не напруженою. Я спостерігала, як останні промені сонця згасають за обрієм, залишаючи на небі м’які відблиски рожевого та помаранчевого світла. Камілло теж на мить замовк, задумливо втупившись кудись удалечінь.

— Я справді вдячна тобі, Камілло, — тихо промовила я, знову спіймавши його погляд на собі. — За все, що ти зробив і продовжуєш робити.

Він підняв брови, ніби був здивований такою щирістю з мого боку.

— Я не роблю нічого особливого, Вікторіє.

— Робиш, — наполягла я, трохи нахилившись уперед, до нього. Його дихання на мить перервалось, а потім взагалі пришвидшилось.. Він хвилюється не менше, аніж я, поруч з ним.. — Ти… ти змусив мене відчути, що я не сама. Що я… можу довіряти. Це більше, ніж ти думаєш.

Камілло на кілька секунд затримав погляд на мені, ніби хотів щось сказати, однак потім лише ледь помітно кивнув.

— Ти теж змінила моє життя, — прошепотів він так, що його голос звучав м’яко, майже нерішуче. — Можливо, навіть більше, ніж ти можеш уявити.

Його слова залишили теплий слід у грудях, змушуючи мене мимоволі посміхнутися. Ми мовчали, але тепер це було інше мовчання — наповнене розумінням та чимось невловимо глибоким.

— Ну що ж, — нарешті сказав він, змінюючи тон на легший. — Може, перейдемо до десерту?

— Що ти маєш на увазі? Ми торт вже давно почали їсти, взагалі-то..

— Ще б пак, — Камілло хитро посміхнувся й швидко піднявся. — Залишайся тут, я зараз повернусь.

І я залишилася сидіти, дивлячись йому вслід, усе ще відчуваючи тепло його слів, наче вони залишили невидимий слід на моєму серці. Камілло зник у будинку, але вже за кілька хвилин знову з’явився з невеликою коробочкою, обгорнутою вишуканою стрічкою, яку він обережно поставив переді мною.

— Це… для тебе, — трохи ніяково промовив він, розгладжуючи долонею шию, ніби намагаючись приховати свою збентеженість. Я здивовано поглянула на нього, нічого не розуміючи. У його погляді жевріла якась невпевненість, така рідкісна для впевненого Камілло. — Не дивись на мене так довго, ще закохаєшся, — додав він, криво посміхнувшись.

Я хмикнула, закотивши очі. Хто-хто, а ось він сам точно часто затримує на мені свій погляд. Ще мить я вагалася, утім зрештою обережно зняла стрічку й відкрила коробку. Усередині на оксамитовій підкладці лежали витончені золоті прикраси. Ланцюжки, на яких поодиноко висіли білосніжні перлини, були розташовані так, ніби утворювали легке мереживо світла. На одному з них світилася невелика круглява підвіска, прикрашена майстерно вирізьбленою квіткою, схожою на троянду.

Поруч лежали кілька браслетів, які ідеально поєднувалися з ланцюжками. Це був повний комплект — вишуканий, елегантний, без жодної зайвої деталі.

— Камілло…

Цього разу вже я залишилася без слів. Мої пальці обережно доторкнулися до прикрас, насолоджуючись їхньою ніжною текстурою. Вони були ідеальні, як і сам цей момент.

— Я… я хотів подарувати тобі це перед весіллям, але… здається, сьогодні саме той день для подарунків, — знервовано промовив Камілло, усміхаючись, але його пальці все ще терли шию, видаючи справжні почуття. Він хвилювався. Його впевненість зникла, залишивши по собі щось надзвичайно щире та беззахисне.

— Коли ти встиг? — здивовано запитала я, піднявши очі на нього.

— Ну… — він широко посміхнувся, уже трохи впевненіше. — У той день, коли ти обирала собі каблучку для заручин. Мені… мені зовсім не подобається твоя, і тому я замовив усе це на свій смак… І ще… — його голос затих, коли він швидко засунув руку в кишеню і дістав звідти ще одну маленьку коробочку.

Я завмерла.

— Якби я справді робив тобі пропозицію, то це була б саме ця каблучка…

Я здригнулася, побачивши крихітну каблучку з витонченим діамантовим метеликом, який ніжно виблискувала у світлі. Вона була ідеальною… Занадто ідеальною, аби бути реальністю.

Наші погляди зустрілися. У його очах було щось більше, ніж просто бажання подарувати коштовність. Це було щось щире, мовчазне, приховане за зухвалою усмішкою.