Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Ти чого? — помічає, як я сіпаюся, Марфа, з якою ми сидимо на лавці.

— Злякалась за Даньку... Вадиму так йде роль татуся. Такий дбайливий, — відверто ділюся думками про хрещеника та кума своїй кумі.

— Так, він такий, — підтверджує Марфуша, із гордістю відгукнувшись про свою другу половинку.

— Пощастило тобі, жінко, — штовхаю дружньо її плече своїм і сміюсь.

— Ще б пак! Не дарма колись ми складали з тобою портретну візуалізацію ідеального чоловіка. Пам'ятаєш таке? От тоді я собі навізуалізувала, вірогідно, Вадимчика, — згадує молоді роки чорнобрива. І додає, дещо жалісно: — Шкода, що твоя візуалізація підвела тебе... Втім, як і я підвела тебе, адже саме я примусила свого брата прийти на хрещення Дані. Він же не хотів приходити... Якби я не розповіла йому про свою ідею познайомити його з тобою — то і не прийшов би...

Зітхаю разом із подругою. І справді все ж не так відбувається, як я того хотіла. Ідеальний чоловік у моєму сприйнятті має бути й ідеальним батьком. А кого маю я? Ідеального казкаря...

— Це не твоя помилка, Марфусь. Через що тобі так кортіло мені пару підібрати? Бо я була сама не своя. Мені було байдуже на своє життя... А Харитон просто цим скористався.

— Ні — все одно моя провина. Познайомила спершу тебе зі Стасом, а потім побачила, що ви обоє безініціативні, сором'язливі та й перемкнула вашу увагу на інших. Тебе з Харитоном звела, а Стаса з Оленою, з якою той на побачення так жодного разу бодай не сходив.

— Припини, Марфусь. Облиш цю тему, — прохаю куму, поринаючи у спогади...

Був грудень двадцять першого року. Я втратила дитину. Розбита. Розтрощена. Зла на Сашу та на себе. На себе, бо розуміла, що сама зі своїми негараздами не впораюсь. А на Сашу, бо той зрікся мене й дитя йому було не потрібним. Однак сама в цьому винна. Могла б не лише написати повідомлення, а й зателефонувати, вимагати в нього пояснень або ще щось. Так би, може, з'ясувалось більше деталей тих подій та все пішло б не так...

І клієнт з роботи. Петро. Він закохався в мене, коли я була вагітною. Поривався мені допомогти, як дізнався, що я самотня, але я відмовляла. Був згодний стати батьком моєї дитини... Я відшивала його, посилаючись на неправильність дій. Кожний раз... А вже після  перерваної вагітності він став наполегливішим. Намагався мене завоювати будь-якими засобами. Хороші чайові. Подарунки всілякі й не тільки... Навіть співав мені серенаду під вікнами перукарні! Я ж вважала це все маніакальним психозом... Тому погоджувалась на пропозиції Марфи та знайомилась аби з ким, щоб, у разі чого, мене було кому проводжати додому... І ось "допогоджувалась"... Харитон найбільше серед усіх мене захищав і виборював мою увагу, проявляв багато ініціатив. Для мене це було чимось надприродним тоді. Тому я й обрала Харитона, зовсім не обміркувавши, чи підходить він мені за іншими характеристиками. Головне, що захищає від Петра, що не мовчить, як Стас, що серйозно налаштований, на відміну від Сашка... Ну а те, що він завойовує мене лише матеріальними подарунками, що між нами була емоційна прірва — адже не було жодної спільної теми або схожих вподобань, і те, що він байдуже ставився до дітей, не бавився, навіть, зі своїм племінником, а моїм хрещеником — на все це я не загострювала уваги...

— ...То як? Дозволяєш? — раптом дістаються моєї свідомості Марфушині слова.

— Вибач, я прослухала. Про що ти питаєш? — перепитую.

— Про Стаса. Організувати вам зустріч?

— Яку ще зустріч? Кум на фронті.

— Він приїздить у відпустку на декілька днів. Я думаю, вам варто побачитись.

— Навіщо?

— Як навіщо? Ти взагалі мене не слухала? Тобі треба піти від Харитона якомога скоріш! Але я тебе знаю — ти не любиш змін і ти надто довірлива. Харитон може запудрити тобі мізки ще не раз. Тому необхідно створити тобі мотивацію. Я думаю, нею може стати якийсь дійсно хороший чоловік. Наприклад, Стас. Він добрий, має свою власну квартиру й він любить дітей... — безперебійно оповідає подруга-сваха. — Спершу я думала використати у цих цілях Сашка — "француза". Ну того, львів'янина. Але він же у Львові, а ти тут. Хоч і чоловік він адекватний, але Стас все ж тобі краще знайомий.

— Марфусь! — вигукую спантеличено.

— Що таке? У тебе он материнські інстинкти клекочуть на повну, а Харитон, як бачу, не ворушиться збільшувати вашу сім'ю! Гадаю, він боїться ставати батьком і цього не прагне. Пам'ятаю, коли Гаврюша народився, він казав батькам: "Це не дитина, а виродок якийсь..." І досі такої думки про немовлят певно. Його щастя не в дітях, як твоє, а в грошах... А Стас на фронті ризикує своїм життям, неодружений, бездітний. Гадаю, от хто-хто, а він точно хоче сім'ю та дітей. А це саме те, що тобі потрібно!

— Марфо, що ти вигадуєш? Припини... — змушують слова подруги моє серце стиснутись і завити вовком. Вона, сама того не знаючи, оскільки їй нічого не відомо про мою бездітність, зробила так мені боляче, що ледь до сліз не довела.

— Що "Марфо"? Думаєш не варіант? Ну так... з військовим багато нервів. Ще спробуй народити, постійно переймаючись... Що, таки Сашко краще підійде на цю кандидатуру? У нього ж і дитина наче є. Цікаво, який він батько? — ніби й не чує мене, а сама з собою розмовляє молода мамця.

— Чудовий він батько. Мабуть... Але це все зайве, Марфуш, — хочу догукатись подруги, щоб вона не вигадувала дурниць, однак невільно падаю в спогади. Мені одного разу довелося стати свідком того, як Сашко розмовляє з донькою телефоном і це було — щось із чимось. Після того я й наважилась навіть на близькість із ним, бо з таким чоловіком, котрий вміє бути батьком — не страшно нічого. Саме про такого я й мріяла колись...