Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Федорівна лежала на дивані, закинувши ноги на стілець. Приліплена пластиром до стіни крапельниця повільно крапала «крап – крап». Бабуся спала. Останнім часом старенька спала часто й розбудити її було дуже важко, навіть Наст, гупаючи по хаті своїми півтораметровими ногами, не будив цим стареньку. Тімурчик сидів у кухні і робив домашнє завдання. Побачивши Ліру з Настом, він лишень посміхнувся і помахав їм рукою. Ліра з любов’ю подивилась на хлопчика і помахала йому у відповідь.

– «Тцц», – цокнув Наст. – Тільки ж бачились! – прошепотів він собі під ніс.

– Холодно… как же… как же… холодно… – почала слабко сопіти Федорівна уві сні. – Холодний… лютий… я… – Наст підійшов до старенької поправити ковдру, що сповзла бабусі у ноги, – .. побєдіт… вєсна… – шепотіла Антоніна Федорівна, скривившись, неначе від болю.

Яковенко сумно окинув поглядом бабусю і відвернувся до Ліри.

– Настік… – почулося за спиною хлопця і він, як ошпарений, розвернувся на сто вісімдесят. Виявилося, що бабуся просто прокинулася.

– Антоніно Федорівно, ви хочете чогось поїсти? Сиру? Пюре з яблука? – почав занепокоєно він, але старенька лишень слабко похитала головою, відмовляючись від їжі.

– Лізочка нє звоніла?

– Ні… Федорівно… не дзвонила, – опустив очі Наст.

Останні півроку щось сталося із пам’яттю у господарки дому. Вона часто забувала про події, що трапляються і що вже трапились. Забула вона і про те, що Ліза – її старша донька, як і будь хто з родичів не може зателефонувати бабусі, тому що в неї банально не було телефону. Ще тоді, в далекому квітні двадцять другого року, Федорівна, впавши на вулиці і вдарившись головою, прокинулась лишень у відділенні нейрохірургії – без телефону, годинника, що дістався від матері і всіх грошей, які були із нею.

– Настік…

– Так?

– Подай мнє, пожалуйста, фотографію…моіх дєток… – простягнула вона свою схудлу руку з-під ковдри. Наст взяв фотографію всієї сім’ї Федорівни з тумби і дав у руки старенькій. – Тут ми всє. І Коля і Лізочка… і Свєтка. Ти відєл мальчіка Свєткі? – марила Федорівна.

– Ні, Антоніно Федорівно, ви не бачили Свєту з чотирнадцятого року, забули? – проворкотав Наст у простір. Бабуся не слухала його.

– Умний мальчік… умний, но врєдний… врєдний, – із заплющеними очима замарила вона знов.

Федорівна повільно розплющила очі й декілька секунд немов намагалася зорієнтуватися в якому світі знаходиться. Вона подивилася на світлину ще раз і посмішка пробилась на її змученому обличчі.

– Доки живуть корені – живе і рослина… – поклала собі на груди фото у рамочці Федорівна і знову заснула.

Яковенко кивнув Лірі на ліжко у їхній з Тімурчиком спальні і, перемістившись туди, Наст став дивитися різні відео в соціальних мережах, доки Ліра, залізши на нього, взялася давити будь-які нерівності його шкіри. Вона бачила якісь негаразди шкіри навіть там, де їх не було. Це була неначе її залежність – давити щось Насту.

– М–М-М! – гучно прогудів Наст, коли дівчина, чиї зелені очі були повністю сконцентровані на носі хлопця, почала боляче щось тиснути.

– Ну там величезний! Ти ж знаєш, я полюбляю це! – на випередження прощебетала вона.

– Знаю, що полюбляєш робити боляче мені! – насупився він, але дозволив дівчині й надалі чавити його обличчя.

Ще хвилин десять полежавши так, дивлячись різні відео, Наст зрозумів, що йому вже це набридло. Бабуся безтурботно спала, а Тімурчик був ще у процесі виконання домашнього завдання. Хлопець почав гладити ногу дівчини вільною від телефона рукою, потроху підіймаючись вище й вище.

Відносини Наста і Ліри давно вже зайшли за межі одних лишень поцілунків. Це було зрозуміло, адже пара зустрічалася вже багато років і за цей час їх відносини тільки міцніли. Після випадку на кухні у травні 2023, коли хлопець зізнався у своїх почуттях до Ліри, Наст більше не підіймав цю тему, не казав цих слів, хоча й відчував це. Щиро відчував, ба більше, не розумів, чому Ліра не каже цього, тому що хлопець був впевнений – вона відчуває те саме.

– Наст! – відбила його долоню Ліра, коли хлопець вже дійшов зони підвищеної чутливості. – Що ти робиш? А як Тімурчик зайде? – шепотіла нервово вона.

– Та не зайде! – відмахнувся Наст і повернув руку на м’яке місце, яке було найулюбленішим для хлопця після чарівного обличчя… і душі. Дівчина знов відбила його довгу воротарську кінцівку.

– А як зайде? А як Федорівна прокинеться, побачить таке! Як ти взагалі уявляєш це?!

– Е‑е-ех, – видихнув Яковенко, повернув свою руку назад до ноги Ліри, ніжно пестячи тильною стороною долоні.

«Бум-­Бум-­Бум», – раптово постукали у двері. Тімурчик зскочив зі стільця і маленькими ніжками побіг до Наста з Лірою, кинувшись їм в обійми.

– Боюся-боюся! – по-дитячому почав скиглити він. Лора на дворі тихенько гавкнула.

«Бум-бум-бум», – постукали ще раз, коли Наст вже підходив до дверей. Федорівна спала, немов і не чуючи нічого. За вікнами Наст помітив болотяно-­зелену військову форму, і його серце стислося у грудях. Тепер боявся і хлопець. Провернувши двічі старого іржавого ключа у замковій щілині, Наст відчинив двері, і в хату без запрошення зайшов російський військовий з автоматом Калашникова на грудях. Він був молодий, судячи по очах. Окрім очей судити було більше ні за чим, тому що він був повністю в екіпіровці, а під шоломом була балаклава.

– Добрий дєнь, вєдьотса екстрєннная евакуація людєй с домов на окраінах города. Попрошу прямо сєйчас покінуть дом, так как он может помочь арміі Росіі в оборонє етого города, – беземоційно пробурмотів військовий. Було помітно, що ці слова він каже вже не вперше сьогодні.

– Добрий, ми би ради помочь арміі Росіі… нашей любімой… – почав було Наст, намагаючись не видати свого хвилювання. Він подумки благав, щоб все якось вирішилося само собою, щоб Ліра не виходила з кімнати, і щоб ще багато чого сталося, але як завжди усе пішло не за планом.