Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

 Вона припала на передні лапи й активно махала хвостом. Показуючи свою дружелюбність і готовність пограти. До нас підійшов Анхель і з посмішкою сказав:

— Зізнавайтеся, у кого печеньки в кишені?

Олександр дістав зі штанів маленький запечатаний пакетик із двома печеньками. Мел наблизилася до нього, обнюхала і почала скиглити.

— Мел не жебракуй, — сказав суворо Анхель — ласуня.

Олександр розпакував печиво і згодував його собаці. Вона його злизала з долоні. Швидко проковтнув і облизав обличчя короля. Усі намагалися не те, що не сміятися, навіть не посміхатися.

— Ну все ви її улюбленець, — з награним сумом сказав Анхель — Ходімо, покажу, де ви житимете найближчі дні. І за одне вмиєтеся. І так вам краще звикнути, тепер вас часто облизуватимуть.

Король не показав жодної емоції на своєму обличчі. Мене обійняла Мартіна і повела з собою. Альфред нас наздогнав уже біля нещодавно поставлених наметів. Нових було всього три. Анхель показав для королівської сім'ї їхній намет. Вони житимуть усі разом із синами. Нам з Альфредом дістався менший намет. Як потім дізналася, він розрахований на чотирьох, але ми житимемо вдвох. І в третьому, великому наметі четверо хлопців із королівської охорони.

Нам показали де польовий умивальник, зручності та польова кухня. Розповіли коли сніданок, обід і вечеря. Хлопців визначили в чергування по табору. А мені та королівській родині сказали, що можемо відпочивати.

Я переконала Мартіну, що на час перебування на планеті їй буде зручніше в штанах. Щоправда виявилося, що в неї немає їх у її гардеробі. Тож вона знайшла простішу сукню. Яку було не шкода забруднити. Їй було найскладніше адаптуватися до польових умов. Все ж таки вона звикла жити з комфортом. Це чоловіки служили в армії і звикли бувати в різних умовах. А я так взагалі вважала це щось на кшталт курорту в лісі.

За вечерею вирішила розпитати, як хлопці раніше діставали квіточки. І що ніхто з них не додумався прокласти трасу чи взагалі драбину поставити. Зараз вони ж бувають різної довжини. І тут відносно не високо. Озвучила свої думки і запитання Анхелю і Міхелю.

— Ізо, ти пташок бачила? — я кивнула — Основна проблема в них. Варто забратися вище, на хлопців нападають.

— Це не скасовує трасу зі страховкою або ті самі сходи. Притому на сходах навіть зручніше відстрілюватися. Або ви не пробували?

— Угробили вже всі високі сходи. Поки що варіант із трасою мені більше подобається. У хлопців буде більше шансів не впасти в низ. Але є ризик, що порвуть прямо на скелі.

— Я що небудь придумаю. Але трасу потрібно прокласти. Ви раніше не пробували?

— Ні. Просто не так часто лазимо, і завжди знаходилися сміливці так ризикнути. Попрошу, щоб привезли все необхідне для прокладання траси страховки і завтра хлопці займуться.

До сну просто бродила табором. І кілька разів бачила як хлопці відстрілювали великих птахів. Ті відразу вирушали на корм урсам. На їхню клітку птахи не сідали. Мабуть, уже навчені гірким досвідом.

Спати на спальнику було звично, а звуки голосів заколисували. Особливо приємно було відчувати міцні обійми коханого чоловіка. Однак швидко я закохалася.

Вранці прокинулася під пташиний клекот і лайку чоловіків. Альфред притримав мене і не дав вийти з намету.

— Вони птахів відстрілюють. Я вчора дізнався, що вранці вони постійно намагаються напасти на табір і що небудь або навіть кого небудь потягти.

Після відстрілу птахів допомагала хлопцям прокладати трасу до виступу, на якому ростуть лікувальні квіти. І за бажання далі вони зможуть самі прокласти трасу і вище. Тепер хоча б не ризикуючи зірватися зі скелі й розбитися.

А після обіду в табір прийшла дівчина з хлопчиком років десяти. Я прямо завмерла від подиву, дивлячись на них. Вони були настільки незвичними для мене, я такого яскраво рудого кольору волосся я ще не бачила, і такої кількості веснянок. Вона помітила моє здивування і весело посміхнулася. Потім поспішила до Міхеля. Він її обійняв, а хлопчиська потріпав по рудому волоссю. Вони вдвох підійшли до мене.

— Ізабелло, познайомся, це моя молодша сестра Анет. А це її син, Пауло.

— Привіт, — сказала Анет весело, — ти так щиро здивувалася, це так приємно. Просто тут моїм перетворенням уже мало кого можна здивувати.

— Та годі тобі, просто ми вже звикли, що образи як рукавички міняєш у нас тільки ти.

Анет тільки махнула на нього рукою і пояснила:

— Веду в школі театральний гурток і допомагаю дітям входити в різні образи, вжитися в них так би мовити. А найкраще це виходить, якщо ще й грим відповідний накласти.

— Іди вже змивай совою фарбу, — з легкою посмішкою сказав Міхель, — вічно вона її в мене забуває. А потім прибігає, Міхель я в тебе тут забула свою косметичку, — передражнив Міхель сестру.

Анет розсміялася і пішла до його намету. Хлопчика я побачила в обіймах чоловіка.

— Це його батько, — пояснив Міхель, — коли він чергує в таборі, Анет із Паулом часто приходять до нього.

Через пів години, коли Анет підійшла до мене, я її не впізнала. Начебто це була інша людина. У неї було темно русяве волосся і темно-сині очі.