Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

тому, щоб звати його «генієм». Увесь наш розум, наше вироблене культурою поняття «дух» не мали ніякого сенсу у світі, в якому жив Ісус. Фізіологи наполягають, що тут було б доречніше якесь зовсім одмінне слово... Ми знаємо, що коли в людини хвороблива дражливість шкіри, вона, торкнувшись чогось твердого чи відчувши найменший дотик, відсахується. І таку фізіологічну habitus[22] перетворили на остаточну логіку — інстинктивну ненависть до будь-якої реальності; втечу в «неосяжне» і «незбагненне»; огиду до всяких формул, будь-яких часових і просторових рамок, до всього тривкого — звичаїв, суспільних інститутів і церкви,— на призвичаєння до світу, який відступив від усякої реальності, світу чисто «внутрішнього», «вічного», «правдивого»... «Царство боже у вас самих...»

30

Інстинктивна ненависть до реальності є наслідком крайньої вразливості і дражливості,— ліпше ні до чого не дотикатись: адже кожен дотик надміру болючий.

Інстинктивне відкидання всякої неприязні, ворожнечі, будь-яких меж і відстаней для любові є наслідком крайньої вразливості і дражливості: потреба боронитися, будь-який опір сприймаються як нестерпна мука (отже, як те, що шкодить, відвертає від інстинкту виживання), а щастя (втіха) приступне лише тоді, коли вже ні від чого — ні від зла, ні від лиха — не бороняться: любов — єдина й остання можливість зберегти життя...

На цих двох фізіологічних реальностях постало і грунтується вчення про спасіння. Я назву їх витонченим подальшим розвитком гедонізму на цілком нездоровій основі. Найближчим до нього (щоправда, з немалим додатком життєвої сили і нервової міці давніх греків) є епікуреїзм, поганське вчення про спасіння. Епікур — типовий decadent, і я першим назвав його так. Страх перед мукою і навіть перед найменшим болем і не міг породити щось інше, крім релігії любові...

31

Свою відповідь на питання я вже дав. Вихідним твердженням було те, що образ спасителя дійшов до нас значно спотвореним. Але навіть спотворений він дуже скидався на правдивий: унаслідок численних причин такий образ не міг зостатися чистим, цілісним, вільним від усяких додатків. На ньому мусило залишати свої сліди й milieu[23], в якому оберталася ця незвичайна постать, і — ще з більшою силою — відбитись історія, доля перших християнських громад: вона, немов повернувшись назад, збагатила цей образ рисами, які можна пояснити лише боротьбою і пропагандистськими цілями. Той дивний і хворий світ, у який нас уводять євангелія,— світ, ніби відтворений в одному російському романі, де босяк, «здитинілий» ідіот і навіжений улаштовують диспут,— цей світ за будь-яких обставин мусив спростити той образ: надто вже дісталося першим апостолам, які, аби збагнути хоча б що-небудь, мусили власним пересічним розумом тлумачити те непевне буття, яке рясніло символами і незбагненними загадками,— образ став приступний для них лише тоді, коли вони вклали його у знайомі форми... Пророк, месія, прийдешній суддя, моральний наставник, чаклун, Іван Хреститель — ось те, що перешкоджало розпізнати образ... Зрештою, аж ніяк не треба недооцінювати proprium[24] усіх значних, власне, сектантських культів: з обожнюваної істоти вони стирали всі оригінальні, а часто і прикрі, чужі й огидні для них риси,— їх вони навіть не бачили. Шкода, що поблизу того найцікавішого decadent'a не жив який-небудь Достоєвський — хтось, хто б зумів відчути нездоланний чар тієї суміші витонченого, хворобливого і здитинілого. А тепер ще й останній погляд: як decadent, той образ і справді міг бути неоднозначний і суперечливий: цілком усунути цю ймовірність не можна. Проте все відвертає від такої думки: якби воно й справді так було, то переказ відтворив би це надзвичайно докладно й об'єктивно,— ось чому ми маємо підстави припускати зворотне. Тим часом постає суперечність між проповідником, що віщав на горі, на озері й на луках, скидаючись на Будду, який об'явився на землі, що майже нічим не нагадувала Індію, і тим войовничим фанатиком, смертельним ворогом священиків і теологів, якого надміру вихваляв злостивий Ренан, цей «lе grand maitre en ironie»[25]. Сам я не маю ніякого сумніву, що чимало жовчі (й навіть esprit[26]) знавіснілої християнської пропаганди переллялося на образ покровителя: ми вже добре знаємо, як із покровителя всі сектанти бездумно витворюють свою апологію. Коли для боротьби з теологами першим християнським громадам стали доконечні немилосердні, гнівні, войовничі й промітні теологи, вони зробили свого «бога» таким, якого потребували, і без найменших вагань укладали йому в уста ті цілком неєвангельські поняття, без яких не обходяться й сьогодні: «друге пришестя», «останній суд» — усякі обіцянки й відстрочки.

32

Кажу вам знову: я борюсь із тим, коли спасителю придають риси фанатика: вже саме слово imperieux[27], ужите Ренаном, знищує весь образ. «Добра звістка» написана так, ніби нема вже ніяких суперечностей: царство небесне належить дітям; віра, що звістується тут,— не виборена віра: адже вона вже є, була споконвіку; ця віра, зрештою, теж здитинілість, яка вступила в царину духу. Принаймні фізіологи знають про випадки, коли внаслідок дегенерації сповільнюється розвиток організму і він не досягає статевої зрілості... Така віра не бурхає гнівом, не дорікає і не борониться: вона не приносить «меча»,— і навіть не здогадується, який розбрат може спричинити. Вона не потверджує себе ні чудом, ні винагородами й обіцянками, ні навіть «письмом»: кожної миті вона сама своє чудо, винагорода і доказ, своє «царство небесне». Ця віра й не постулює себе,— вона живе, вона борониться проти формул. Щоправда, оточення й мова таки формують певну низку уявлень; оскільки первісне християнство мало напохваті лише іудейсько-семітські уявлення (до них належить і необхідність їсти та пити під час причастя — звичай, що його, як і все іудейське, прикро надуживала церква). Але будьте пильні і не вбачайте в цьому щось більше, ніж просто знаки, спільну семіотику, можливість порівняти. Саме те, що жодного слова не можна тлумачити дослівно, й було необхідною передумовою, щоб ті антиреалісти взагалі могли промовляти. В Індії вони скористалися поняттям філософії санкх'я, в Китаї — поглядами Лао Цзе,— й не відчували ніякої різниці. Проявивши певну терпимість, Ісуса можна назвати «вільним духом»,— він цурався всього певного і тривкого: слово вбиває, все певне теж убиває. Маючи своє розуміння життя і певний «життєвий» досвід, він боронився проти всяких слів, формул, законів, вір і догм. Він промовляв від свого внутрішнього світу, звучи його «життям», «істиною», або «світлом»,— зате решта, вся реальність, уся природа, сама мова для нього важливі лише як знаки, як прикмети рівності. І хоч і спокуса велика, але тут уже взагалі не можна збагнути, до