Читати книгу - "Алтин-толобас"

Пролунав брязкіт, це із безсилих пальців правої руки випав кинджал.

— Отрута діє ще швидше, ніж я гадав, — сказав ніби про себе Вальзер. — Друга рука відніметься трохи пізніше — через те, що ліворуч серце, яке качає кров… Скоро, вже скоро.

— Я помираю, рятуйте! — у відчаї простогнав Корнеліус.

— Ні. Залишити вам життя було б непростимою слабкістю, гіршим із злочинів.

Ні на що більше не сподіваючись, фон Дорн стиснув у кулак пальці лівої, ще не омертвілої руки.

— Ні! Гірший із злочинів — віроломство. Нема нічого огиднішого, ніж зламати віру — чи в Бога, чи в того, кого вважав другом і любив, кому довіряв. Будьте ви прокляті з вашою Книгою!

— Я теж полюбив вас! Я й зараз вас люблю! Вальзер поривчасто зробив крок до приреченого — було видно, що слова капітана зачепили його за живе. — Але Людину я люблю більше, ніж себе і вас! Жаль, що ви помрете, так і не зрозумівши…

Ліва рука фон Дорна ще не втратила чутливості. Напівзакляклий мушкетер схопив нею аптекаря за комір і, вклавши в цей рух усю свою силу, всю жадобу життя, ривком впечатав голову отруювача в ріжок столу.

Вальзер обм'як, без звуку сповз униз.

«Скоріше, скоріше», — шепотів Корнеліус, розхитуючи стільця. Нарешті вдалося відштовхнутись од столу доволі сильно, щоб разом зі стільцем упасти на підлогу. Болю від удару фон Дорн не відчув. Холод розливався по руці від плеча до ліктя. Тільки б дотягтися до кишені, в якій у Вальзера лежить протиотрута!

Тієї самої миті, коли пальці торкнулися рельєфного скла, раптом почало німіти зап'ястя.

Корнеліус через силу зігнув лікоть, підносячи пляшечку до губів. Якщо пальці розтиснуться — все, кінець.

Скляну пробку видер зубами. Влив до рота решту лілового еліксиру, до останньої краплі, безсило відкинувся навзнак.

Чи не занадто пізно?

Спочатку здалося, що пізно: хотів ковтнути слину й відчув, що не може. Ось і горло не слухається.

«Устигнути б проказати молитву, поки не відмовили губи й язик», — подумав Корнеліус і тієї ж секунди раптом відчув, як пече праве плече — те саме, яким він, падаючи, вдарився об підлогу.

Фон Дорн ніколи не припускав, що біль може викликати в душі таку радість. Еліксир діяв!

І діяв швидко: спочатку ожили руки, потім вийшло сісти, а ще за декілька хвилин капітан, злегка похитуючись, уже стояв на ногах.

Подякувавши Пресвятій Заступниці та її Пречистому Синові за чудесний порятунок, Корнеліус виволік із-під столу нерухомого Вальзера.

Що робити з цим безумцем? Убити? Він заслужив смерті, та фон Дорн знав, що не зможе холоднокровно позбавити зрадника життя. Одна справа — прикінчити ворога в гарячому бою, а вбивати слабкого й беззахисного якось не по-лицарськи.

Відпустити, попередньо відібравши Замолея? Але цей сумирний на вигляд старий небезпечний. Він прочитав достатньо із страшної книги, щоб розкидати по світу її отруйне насіння…

Від удару об ріжок на скроні лежачого утворилася вм'ятина, що просто на очах наливалася синім і багровим. Корнеліус поторкав ямку пальцем і здригнувся, намацавши під тонкою шкірою гострий край проломленої кістки. Відтягнув аптекарю зморшкувату повіку, перехрестився. Виходило, що долю Вальзера Господь уже вирішив. Просвітитель людства був мертвий.

Нагорі, у світлиці вдарив годинник — крізь відчинений люк долинув один удар, другий, третій.

Третя година ночі! Скоро вести роту до Кремля!

Фон Дорн заметався по склепу, то витягаючи з сундука книги, то ховаючи їх назад. Переховувати скарб було ніколи. Та й навіщо? Чим поганий цей хитромудрий тайник? Ще невідомо, чи вдасться Матфеєву здійснити свій замисел. При живому насліднику кричати царем молодшого брата — це пахне державною зрадою. Звичайно, Артамон Сергійович розумний і далекоглядний, але все ж розумнішим буде до часу лишити Ліберею тут.

Капітан зачинив віко алтин-толобаса, зверху трохи присипав землею, притоптав. Забув про Замолея!

Мерзенна книга, як і раніше, лежала на столі, спокусливо розкрита. Корнеліус гидливо закрив її й примружився від блиску вогненних лалів. Бісівське сяйво!

Він упхав фоліант у рогожний мішок і кинув на підлогу, поверх алтин-толобаса. Нехай сатанинське писання стереже дорогоцінні книги.

Вибравшись нагору, ретельно прикрив плитами тайник. Годинник показував пів на четверту запівніч.

Ой, біда! О четвертій у роти підйом — командир мусить бути на місці!

Якщо через жадібність він, лицар фон Дорн, підведе свого благодійника, від подібного безчестя й ганьби лишиться тільки одне — накласти на себе руки.

Настає великий день! Біс із ними, із скарбами! Спочатку честь, а решта потім.

Тільки б устигнути, тільки б не спізнитись.

Корнеліус вибіг за ворота, ведучи коня на поводі. Абияк причинив стулки. Брязкаючи шпорами і притримуючи шпагу, скочив у сідло.

Наостанок капітан озирнувся, і йому здалося, що будинок Адама Вальзера дивиться на нього тринадцятьма недобрими підсліпуватими очима.

Розділ п'ятнадцятий

ДУРНЕВІ СКРІЗЬ ЩАСТЯ

Тепер доктор і магістр обидва стояли рачки, опустивши голови донизу, й роздивлялися залиту білим, неживим світлом чотирикутну виїмку розміром з квадратний фут. Від кільця лишився тільки рудий бублик іржі, але грубо вирубана в камені скоба була цілісінька — та й що з нею могло статися за якихось триста років?

— Підчепимо ломом? — видихнув Фандорін.

— Ні, краще спробуємо руками, — тонким, не схожим на свій голосом відповів Максим Едуардович. — Господи, невже знайшли?

Взялися за скобу вдвох, потягли. Спочатку плита зробила вигляд, що приросла намертво і нізащо не покине свого ложа, та з другого ривка жалібно скрипнула й пішла, пішла вгору. Вона була ще легшою, ніж верхня.

Коли скарбошукачі відклали її вбік, у підлозі відкрилася чорна діра, і звідти в лице Ніколасу війнув запах Часу: зазвичай настільки важко вловимий, він був густим, в'язким і дурманив набагато сильніше, ніж гашиш, яким майбутній магістр тішився у студентські роки, коли був легковажним і підпадав під чужі впливи.

Партнери завмерли над потайним люком, перезирнулися. Вигляд у Болотникова був зовсім безумний — волосся розкуйовдилося, лоб у чорних смугах, зіниці так і бігають з одного