Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Ну, хто перший? — запитав Ніколас. — Зараз принесу драбину, й вирішимо. Тільки не світіть без мене вниз, гаразд?

Ступив на дерев'яний настил, що здіймався над люком футів на два, і занишпорив вузьким, сфокусованим променем по підлозі — де тут були інші інструменти й згорнута вірьовочна драбина? Ага, ось. Коло світла вихопило з темряви рукоятку кирки, чорну трубку домкрата і трохи обабіч іще щось дивне — біле й напівкругле. Здається, спортивний черевик. Ні, чорний кед з гумовим обводом та білою шнурівкою. Мабуть, із тієї купи сміття, котру вони з архівістом перекидали лопатами.

Фандорін повернув фокатор, аби коло світла зробилося менш інтенсивним, але зате більш широким.

З темряви із беззвучною стрімкістю нічного кошмару виросла постать: спочатку ноги, потім картата сорочка, біле обличчя, що заблискало окулярами, світлий скісний чубчик на лобі.

Побачивши перед собою вбитого Шурика, магістр відчув навіть не страх, а нищівне, найгіркіше розчарування. Так він і знав! Усе це сон, звичайнісінький сон: потайні дверцята в підлозі, аромат застояного Часу. Зараз задзвенить будильник, треба буде вставати, чистити зуби й робити зарядку.

У руці в кілера, що приснився, спалахнула й тут же погасла вогняна кулька, і ліхтар зненацька смикнувся, лопнув, розсипався на дрібні осколки. Крізь цей тихий брязкіт долинуло знайоме нудотне цмокання.

«Є і другий варіант, іще менш приємний», — подумав Ніколас, стоячи в непроглядній темряві. Це не сон, а божевілля. Й нічого дивного — після всього, що сталося за останні дні. Що ж, принаймні до в'язниці за вбивство не посадять, лікуватимуть і, може, навіть вилікують.

— Що там у вас? — пролунав голос Болотникова. — Ліхтар бахнули? Який ви незграбний! Зараз посвічу.

Що це? Здається, шурхіт кроків, які поволі наближаються?

Ніколас позадкував — туди, де з ями в підлозі лилося розсіяне, все в крупинках танцюючої пилюки світло.

Усупереч вихованню та переконанням, звідкись із дитинства чи глибин підсвідомості, плямистою змією виповз і третій варіант: привид.

Фандорін ніколи не вірив у потойбічні сили, бродячих мерців і всяку іншу нісенітницю, а тут раптом зробилося нестерпно страшно — до нудоти, до холодного поту. Що там таке насувається з темряви?

Ніколас дозадкував до пролому і зробив крок униз, аби доторкнутися до живої людини. Схопив Максима Едуардовича за плече, струснув.

— Якого біса? Що за… — роздратовано буркнув, сидячи навпочіпки, архівіст, оглянувся й поперхнувся.

Його обличчя Ніколас не бачив, тому що ліхтар світив униз, у діру. Виходить, не виконав Болотников прохання колеги, та зараз це вже не мало значення.

— Хто це? — різко запитав Максим Едуардович. — Кого ви привели?

В усякому разі, це не божевілля, зрозумів Фандорін, але полегшення не відчув. Повільно повернувся. Привид був поряд, на самому краю ями. Тепер він утратив об'ємність, перетворився на чорний силует, але це, без сумніву, був фантом Шурика.

Бідолашний Болотников іще нічого не зрозумів. Здається, він подумав, що в підвал проник якийсь бродяга й засердився.

— Як він сюди потрапив? Хто це? Гарна в нас охорона, нічого сказати. Гей ви, шварцнегери! — крикнув він на все горло й подавився, бо потойбічний Шурик сів навшпиньки й затиснув архівістові рота.

Просто перед собою Ніколас бачив поблискуючі окуляри привида.

— Сидіть, миші, тихо, а то буде лихо, — сказав привид і зайшовся тихим сміхом. — Привіт, Колян. Класно ми тебе тоді прикололи, га? Ах, прощайте, помираю. — Він захрипів, розтулив губи, й на підборіддя потекла темна цівка. Шурик хмикнув, виплюнув щось із рота, пояснив: — Гранатовий сік у пакетику. Захопив, щоб тебе повеселити. А ти, дурнику, купився. Сміхота!

Потім обернувся до Максима Едуардовича, що так і застиг із прикритим чужою долонею ротом.

— Що, гнидо, впізнав сердечного друга? Впізнав. І наваляв у штани. Вірне рішення. — Шурик прибрав руку, гидливо витер об сорочку. — Захотів Сєдого кидонути? Даремно, Максе, даремно. Сам навів, сам семафорив, чималі бабульки схавав, а по тому придумав для себе зіграти в щура? Образився на тебе Сєдой, страшенно образився. Ось, звелів передати.

На цім слові Шурик швидко підвів руку — не ту, котрою щойно затискував Болотникову рота, а другу, з довгою чорною руркою (знайомою, надто знайомою Фандоріну!) — приставив глушителем просто до лоба Максима Едуардовича, і наступної миті голова архівного Моцарта смикнулася, буцім задумала зірватися з шиї, а сам доктор історичних наук завалився назад і, ударившись об краї люка, зник у зяючій дірі.

Чорна рурка, що пахла гарячим металом і порохом, повернулася до Ніколаса. Він зажмурився.

І почув:

— Не дрейф, Колян. Сєдой тебе із замовлення зняв. Дихай киснем — можна.

— Зняв? Чому зняв? — дерев'яним голосом запитав Фандорін.

— Сподобався ти йому. Каже, відв'язний мужик, нехай живе.

Очі Ніколаса вже звикли до слабкого освітлення, й тепер він бачив лице вбивці зовсім чітко: й розтягнуті в посмішці тонкі губи, й гладенький хлоп'ячий лоб, і щоки з ямочками.

— Я? Сподобався Седому? Та хіба ми з ним…

Фандорін не договорив — застогнав, проклинаючи власну тупість. Ну звичайно, звичайно! Все ж так просто!

Він не стільки запитав, скільки констатував:

— Болотников із самого початку працював на вас? Натрапив на мою статтю й одразу побіг до Сєдого, так?

— Не знаю, на що він там натрапив, але з Сєдим вони дружбани давно, ще коли Владик на цю саму комісію бабки відстібав.

Отже, Сєдой був спонсором комісії для пошуків бібліотеки Івана Грозного. Ось чому, прочитавши статтю в британському журналі й зрозумівши, що з'явився шанс знайти Ліберею, Болотников звернувся по допомогу саме до нього. Виманив лопуха-англійця до Москви, передав його в досвідчені руки Шурика, а сам зайнявся вивченням листа. Не було в Максима Едуардовича ніякої фотографічної пам'яті — просто цидулка перебувала в його руках так довго, що перші її рядки він вивчив напам'ять.

А що було потім?

Теж ясно. Майже відразу ж Болотников зрозумів, що в лівій половині документа містяться певні зашифровані відомості, зрозумілі тільки знавцеві історії роду фон Дорнів. Ось чому Шурик отримав од свого шефа наказ припинити полювання на англійця, а навпаки, підкинути йому кейс назад. Ще й більш того, Сєдой вирішив узяти магістра під власну опіку, для чого й улаштував інсценівку з бійкою та стрільбою — слід сказати, вельми переконливу. План був, що називається, fool-proof[21]: залякати Ніколаса й поставити його в ситуацію, коли йому ні до кого буде звернутися