Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Ранок в офісі був звичайним — папери, листування, таблиці. Хтось у куточку жував булочку з сиром, Олена жартувала з Настею про нову серію якогось серіалу.
Я старалася бути невидимою. Просто вливатися в ритм дня, не вириватися зі стрункої, передбачуваної буденності. Але о десятій на робочу пошту прийшов лист. Без теми, без зайвих прикрас — лише короткий рядок:
“18:00. Біля авто.”
Відправник — Арсен. 
Я знала, що цей момент настане. Я, чорт забирай, відчувала це ще в автобусі, коли сперечалась із тим чоловіком. Неначе світ попереджав мене: «Не розслабляйся, ще не вечір».
Весь день я механічно працювала — переглядала клієнтські бази, оновлювала контакти. Зовні я була зосереджена, точна. Але всередині…
Тіло билося, як метелик об шибку.
Коли настала 18:00, я спокійно вимкнула комп’ютер, вдягла свій пуховик і пішла донизу. На вулиці було вже темно, повітря різке, як удар сніжного вітру по щоках. Я глибше загорнулася в шарф, ніби він міг захистити від нього.

Він чекав біля своєї чорної автівци.  Стояв у півтіні, у темному пальті з піднятим коміром, руки в кишенях, обличчя — без жодної емоції. Небезпечна спокійність.
— Сідаєш? — спитав, не дивлячись на мене.
Я мовчки сіла в авто. Двері глухо зачинилися. Ми не рушили з місця. Тиша в салоні була важча за холод на вулиці.
— Це востаннє, Карино, — нарешті сказав він. Його голос — рівний, відсторонений. — Востаннє, коли ти дозволяєш собі мене ігнорувати.
Я стиснула руки на колінах.
— Я не… — почала було я, але він перебив:
— Я знаю все. Про твої кредити. Про кав’ярню, яку ти відкрила й яка не пішла. Про борги, що ростуть. Про тривогу, яку ти не показуєш нікому.
Я здригнулася. Мене накрило соромом. Його слова — мов скальпель по відкритій рані.
Він повернув голову до мене, і в його очах засвітився лід:
— Ти повинна бути хорошою дівчинкою. Слухняною. Вірною. Без зайвих запитань і я зможу допомогти.
Я проковтнула повітря.
— Це… це шантаж? — прошепотіла я.
Він не відповів. Просто подав мені конверт — тонкий, білий, без написів.
— Там — початок твого нового життя. Якщо ти зрозумієш, як грати правильно.
Мені хотілося вийти, грюкнути дверима, забути всі борги. Але… я знала, що не можу.
Я — не сильна. Я — виживаю.
Я взяла конверт. Відчула, як його погляд обпікає мої пальці.
І більше не сказала жодного слова.

Квартира Арсена зустріла нас холодним світлом і ідеальною тишею. Тут усе було, як і раніше — вибілені стіни, чорний шкіряний диван, лінії ідеально вирівняного простору. Але зараз усе здавалося ще більш… стерильним. Без душі.
Я пройшла до ванної, щоб змити з себе день. Тепла вода стікала по спині, по шиї, мов намагалася забрати з собою тривогу. Але всередині вона залишалася — тиха, настирлива, як звук увімкненого холодильника вночі. Наче щось невисловлене нависло між мною й ним, як щільна вуаль.
Переодяглась у новий спальний костюм, який ми купували разом. Шовкова темно-бордова майка з тонкими бретелями, ніжні шорти з мереживом по краях, які ледь торкались стегон. Все сиділо ідеально, як з обкладинки. Але зараз — я відчувала себе зайвою у власному відображенні.
На кухні студії пахло смаженим лососем і вершковим соусом. Арсен мовчки стояв біля плити — у простій сірій футболці й домашніх штанах. Його профіль був різкий, зосереджений. Його краса — незворушна, мов вирізана з мармуру.
Я сіла за стіл. Мовчки.
Він виклав на тарілки все акуратно, як у ресторані. Подав мені. Сів навпроти.
Їли ми майже без слів.
Лише ножі ковзали по тарілках. Лише виделки цокали об порцеляни.
— Смачно, — нарешті прошепотіла я, не витримавши цієї гнітючої напруги.
Він кивнув. Не глянув.
І я раптом зрозуміла: його холод — не до мене. Він — у ньому. Глибше, ніж здається.
І все, що лишалось — це мовчки доїсти, мовчки прибрати, мовчки лягти спати…
І тільки серце все ще не мовчало.
Ми доїдали вечерю у тиші, яка здавалася вже не просто незручною — вона почала обростати змістом. Слизький, невидимий зміст, який я не могла розгадати.
І раптом Арсен, не піднімаючи очей, сказав:
— Завтра ти познайомишся з моєю мамою.
Виделка в моїй руці застрягла в повітрі.
— Що? — перепитала я, намагаючись не показати здивування, хоча всередині щось різко стрибнуло вгору. — Тьотя Оля?.. Як вона?
У пам’яті сплив образ повненької усміхненої жінки в білому халаті, яка колись розливала нам борщ у шкільній їдальні. Її щоки завжди горіли, а волосся збиралось у ідеальний вузол. Вона тоді завжди запитувала: «А хто ще без компоту?» І я пам’ятаю, як Арсен стискав плечі, коли вона проходила повз.
Він нарешті глянув на мене. У його погляді — нічого зайвого. Лише тінь минулого.
— Сама запитаєш, — сказав коротко.
Я не знала, що на це відповісти. В голові закрутилися запитання — навіщо, чому саме зараз, що вона думає про нас, чи знає взагалі щось?
Але я лиш кивнула.
— Гаразд.
Він мовчки прибрав зі столу, не глянувши більше в мій бік.
Я пішла у спальню. Лягла в ліжко, сховавшись у нову піжаму й ковдру, яка пахла чужим домом і новими простирадлами.
Під головою — подушка, яку я не встигла обжити.
Очі закрилися швидко. Але думки не спали. Вони розгорталися, крутилися спогадами, старими словами тьоті Олі, Арсеновими мовчаннями, і тією дивною пропозицією: “завтра ти познайомишся з моєю мамою.”
Отже, гра триває…