Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Я повернулася до кімнати, де Даня вже вкотре перекладав кубики з однієї купи в іншу. Його оченята були сонні, але дитяча енергія ще тремтіла в кінчиках пальців. Було видно — втома наздоганяє, але він ще тримається.
— Хочеш мультик? — спитала я, сідаючи поруч.
— Так, про вовка і зайця! Але не страшного! — підкреслив він і загорнувся в ковдру.
Я увімкнула телевізор, зайшла на YouTube Kids і натрапила на “Козаки. Футбол” — той самий старий український мультсеріал, тільки у сучасній адаптації. Веселі Козак Око, Тур і Грай ганяли м’яч по різних країнах світу, знаходили пригоди і завжди знаходили вихід із будь-якої ситуації. Там було багато музики, гумору, і той наївний шарм, який нагадував мені дитинство.
Даня засміявся, коли Тур заліз на слона в Індії, а Козак Око намагався подати пас через дах палацу.
Я теж усміхнулась. І сама не помітила, як відкинулась на подушку.
Тимур сопів у своїй кімнаті, Даня був поруч, закутий в ковдру.
А на екрані лунала проста музика, козаки знову перемагали всіх… і в мені вперше за довгий час настала тиша.
Не порожнеча. А тиша.
Даня поклав голову мені на стегно. Його маленька рука злегка торкнулась мого ліктя.
І вже за кілька хвилин він заснув.
А я — слідом. Під мультик. Під м’яке світло.
Під світ, де все ще є прості речі, прості добрі герої і справжні обійми.

— Карин, Каринко… — хтось лагідно торкався мого плеча. — Прокинься, це я, Віка.
Я відкрила очі. Світло було приглушене, в кімнаті панував напівморок, а над мною схилилося щасливе, трохи почервоніле від холоду обличчя Віки. Вона пахла парфумами і морозом, волосся вибилося з пучка, а на щоках світилися ямочки.
— Боже, Віко… — я спробувала піднятись, але вона поклала мені руку на плече.
— Лежи. Ти така змучена. І… дякую. 
— Тимур? — я зірвалась.
— Все добре. Спить, як янгол. А Даню я заберу, — Віка підхопила сонного синочка на руки. Той лише злегка мугикнув і знову заплющив очі, поклавши голову їй на плече.
Вона ніжно вклала його у ліжечко в спальні, потім повернулась до мене з ковдрою в руках.
— Накривайся, не сперечайся. Друга ночі, Карин. Нікуди ти зараз не поїдеш.
— Я не хотіла… — пробурмотіла я, відчуваючи, як мене все ще огортає сон. — Не хотіла турбувати…
— Ти нічим не турбуєш. Ти мені, навпаки, зробила свято.
Вона підморгнула і зникла в кімнаті. За кілька хвилин повернулась з м’яким піжамним костюмом у зірочки.
— Ось, мій улюблений. Вдягни. Я тобі вже навіть щітку підготувала у ванній. І не забувай — я дуже ціную те, що ти поруч.
Я посміхнулася. Внутрішньо мені стало тепло — по-справжньому.
У ванній я змила з обличчя косметику, перевдягнулася в її піжаму, яка трохи висіла на мені, але пахла пральним порошком, спокоєм і домом.
Повернулася у вітальню, лягла на розстеленому дивані, сховалася під ковдру.
І лише перед тим, як заснути, подумала: "Я не одна". 

Я прокинулась від сонячного променя, що вперто пробирався крізь фіранку і лоскотав щоку. У квартирі було тепло, пахло… домашнім. Якоїсь миті здалося — я в дитинстві. Без тривог. Без думок про борги, фіктивне весілля чи офісну напругу.
Я підвелась, пригладжуючи волосся. Піжама Віки була м’якенька, тепла, з маленькими зірочками, що світилися блідими плямами на сірому фоні. З вітальні долинали дитячі голоси й тихий сміх.
Коли я зайшла на кухню — мене наче огорнула ковдра спокою.
На столі вже чекав сніданок: велика тарілка паркої молочної каші, какао у керамічній чашці з тріщинкою на ручці й булочка з корицею, що пахла немов свято.
Поруч — мій старий сірий костюм, ретельно вигладжений і складений на спинці стільця. Я навіть не помітила, як Віка встигла ним зайнятись.
Вона сиділа навпроти, Тимур ссав груди, загорнутий у легку пелюшку. Її вільна рука змахувала сльозу з краєчка ока малюка, а сама вона усміхалась — тією спокійною, зрілою, жіночою усмішкою.
— Добрий ранок, — прошепотіла я.
— Добрий, — відповіла Віка, не змінюючи тону. — Ану, сідай. Все з’їж. Я тебе знаю — ти можеш і без сніданку тиждень жити.
— Віко, не треба було…
— Треба. — Вона глянула на мене з-під пасма волосся. — У тебе очі глибше, ніж у сови. Тебе треба годувати.
Я сіла, відчуваючи, як серце знову обростає чимось м’яким.
Даня сидів за столом і виводив олівцем у зошиті кривенькі букви. На язик йому виліз шматочок булочки, але він не помічав.
— Подивись! Я написав «мама»! — вигукнув він і показав мені своє творіння.
— Це чудово, сонечко! — я посміхнулась і раптом відчула, що теж… є частиною цього ранку. І ніби вперше за довгий час не спішу, не думаю, не борюсь.
Просто живу.

Я стояла на зупинці, втиснута в свій старий, але чистий сірий костюм і теплий пуховик. У термосі — залишки какао, який Віка втиснула мені до рук. На душі було тривожно-лагідно, як після сну в дитячій кімнаті: хочеш залишитися, але знаєш, що час іти.
Віка — моя одногрупниця, моя ровесниця. Але щоразу, коли я біля неї, здається, що між нами — ціла прірва досвіду й жіночої мудрості. Вона жонглює побутом, дітьми, чоловіком… і при цьому не виглядає зовсім  розбитою.
А я? Я ледь тримаюсь, поки світ струшує мене, як гілку під дощем.
Автобус підійшов різко, з кашлем і шипінням старих гальм. Я зайшла всередину й одразу відчула знайому тісноту — тіл, запахів, чужих думок.
Сіла біля вікна. У вухах ще грали козаки з мультика й голос Віки: «Ти мені, навпаки, зробила свято».
Раптом хтось грубо штурхнув моє плече.
— А чого це ти так розляглася? — гаркнув старший чоловік із затертим портфелем. — Тут ще люди хочуть сісти!
Я глянула: з мого боку стояла жінка з дитиною. Я автоматично посунулась, хоча ніякого порушення не було.
— Вам не здається, що можна сказати це трохи спокійніше? — відповіла я, втримуючи голос.
— Та ви тепер усі такі! Мовляв, особисті кордони, право сидіти, коли хочеться! — буркнув чоловік, і хтось у салоні пирхнув у відповідь. — Їздять собі… губи намальовані, а поваги — нуль!
Мені різко стало жарко. І не від сорому, а від образи.
Я стиснула термос в руці й відповіла:
— Губи — не ознака неповаги. А хамство — не доказ вашої мудрості. Добрий ранок.
Жінка з дитиною посміхнулась мені.
Чоловік щось ще пробурмотів, але сів.
Я відвернулася до вікна й усміхнулась сама собі.
Цього разу я не проковтнула. Не мовчала.
І хоч серце калатало, а пальці трохи тремтіли, всередині було відчуття опори. Маленької перемоги над світом, який іноді хоче тебе зім’яти.