Читати книгу - "Родаки"

— Бабо, я вам казав — не називайте мене професором, — почервонів директор.

— Добрі, добрі, пане академіку, більше не буду, лем прийміть Митька вп’ять до школи. Він така добра дитина!

Сусанін безпорадно сплеснув руками і сказав:

— Но, тут маєш! Якщо ваш Митько така добра дитина, то, будьте добрі, розкажіть лиш про його такі ж добрі діла.

Тут уже Фіскарошка такими очиськами подивилась на директора, ніби той домагався в неї вирішення однієї із найскладніших геометричних теорем. Як шалено не вертілись її мислі по древію життя, нічого світлого в моїх діяннях не могла пригадати.

— Айбо він дуже красно співає, — раптом осяйнуло бабу. — Митьку, ану ж лем заспівай панові «Коби не Маруся, я би не женився…».

І тут же почала плескати в долоні, заохочуючи мене до співу.

— О, Господи! — підняв догори молитовно руки щойно висвячений бабою у професора й академіка директор. — Повісьте, бабо, колодицю на писок, бо інакше зараз я повішуся.

Проте баба загорілась, як паровозна кочегарка, й не було вже у світі сили, аби її остудити.

— Пане генерале, якшто не хочете, аби Митько співав… — мовила баба.

— О, щезло би все під камінь, я вже й генерал, — схопився за голову директор.

— Якшто не хочете чути співи, — вела баба далі своєї, — то прийдіть до нас уночі й увидите, який Митько красний і милосердний, коли спить. На мою веру, не спить, а з ангеликами гомонить.

— Но та хай спить! — заричав новоспечений генерал. — Най спить і до самої смерті з ангеликами гомонить. А в школі я не хочу видіти його ноги.

Проте баба не здавалась.

— Но, пане докторе…

— Мамко мої, я вже доктор, — заскиглив Сусанін.

— Ви лем попозерайте, який наш Митько партєйний — буде з нього істинний комунішта! — баба розстібнула піджак, і я постав перед очима Сусаніна із зіркою Леніна, піонерським галстуком і цісарським хрестом.

Директор гепнув собою на стілець, і голова його почала неприродно трястися.

— А лопата де? Питаю, де лопата? — заревів бідака.

— Яка лопата? — хутко витягнула шию Фіскарошка.

— Авби мене в сиру землю закопати! Хрест уже є — лише лопати не вистачає!

Вирячивши очі, директор насилу встав із стільця, підійшов до мене, ткнув пальцем у цісарський хрест і знову повторив:

— Хрест є! А де лопата? Якшто, упаси Боже, хтось увидить вашого Митрика у школі при таких регаліях, то не вам… не вам, а мені будуть хрест і лопата!

— Препання би ’му!.. Што ви так напудилися, пане інспекторе? — щиро здивувалась Фіскарошка.

— Дякую за інспектора, — уже приречено мовив директор.

— Сесе наш дідико малінько на сон захворів. Не міг прийти, то цісарського хреста вмісто себе прислав, — щиро збрехала Фіскарошка. — Я йому на розум казала: хрест, Мішку, тебе не замінить.

Тут з директором почалось щось коїтись — його залихоманило, обличчя ще більше зайнялося і стало густо-рожевим.

Новоспечений пан-професор-академік-генерал-інспектор глибоко ковтнув повітря і став задихатися. Тремтячими руками схопив гранчак, налив води і, як спраглий кінь, прицмокуючи і фиркаючи, потягнув у себе. Баба, видно, зрозумівши, що фортечні стіни з успіхом повалено, кинула останні резерви.

— Ви лем, пане великий учений, попозерайте на сесе ягнятко, на сесі сині, як барвінок, оченята. На мудре личко, на невинні губенята, на красну, як яблучко, голівку, — торохкотіла, як деркач, Фіскарошка, не забуваючи при цьому мене гладити, цмокати, здмухувати з одежі пилинки.

Упродовж усього спектаклю, розіграного бабою Фіскарошкою, я хоч і стояв смиренно, проте був байдужим, як дерев’яна бочка. І школа, і гнів директора, і бабині причитання, і власне сьогодення, і майбутнє мене бентежили в рівній мірі, як гусака, коли у свині нестерпно зуби розболяться. А коли баба почала мене характеризувати, вихваляти зовнішні достоїнства, щось глибоке ворухнулось у єстві. Груди мої навстіж розчинились, з них вилетіла душа, сіла собі на підвіконні і почала роздивлятись. Очима фантомного двійника я вперше побачив себе — такого гарного і водночас нещасного. Я був — одне благородство, всепрощення, милосердя і всепослушність. Мої очі світилися такою невинністю, губенята складені в такій покорі, що певен — ліпшої моделі для створення образу ангела ще жоден художник у світі не знайшов. Навіть здалося, мої плечики починають свербіти і поболювати від того, що на спині виростають крила. І так мені стало себе невимовно-нестерпно жаль, що незчувся, як заридав.

— Но видите, драгоцінніший професоре, як гірко дитина кається за свої гріхи, — сплеснула розлого руками баба. — Так і дома, вдень і вночі лем то і робить — плаче і кається, што більше нигда біди ні у школі, ні поза школою робити не буде.

Пан директор, почувши плач, раптом притих, здивовано глянув на мене, подобрішав і сам незчувся, як і його очі зволожилися.

— Но добре, добре. Не плачте, — мовив, поправляючи комірець. — Я нічого не маю проти, я прощаю. Але щоб по справедливості, хай далі вирішує, як бути, класний керівник Іштван Яношович Фийса.

— Дайте, най вас малінько поцюлюю, — кинулася із розкритими обіймами баба до директора.

Той щасливо встиг відскочити й уникнути полум’яних обіймів і цілунків Фіскарошки.

— Ідіть! Ідіть! Ідіть і більше не грішіть! — загороджував себе руками Сусанін.

— Но та красно дякуємо, пане учителю, — зігнулась у поклоні Фіскарошка.

— Бабо, та будьте мало милосердними, якщо вивели мене з директора у професори, академіки, генерали, то вже не понижуйте до простого вчителя, — сказав жартівливо-образливо директор.

— То вшитко бабині балачки, ви для нас всьо ровно ще більший, як сам імператор Ференц Йовжка, — щиросердо відрізала долонею баба.

Розчулений добропорядністю директора, я теж не хотів лишатися в боргу і запропонував:

— Якщо хочете, я можу хоть тепер допомогти вашій тітці Розалії по ґаздівству — дров нарубати, сад почистити, подвір’я впорядкувати. Ви лем скажіть, що треба зробити!

Сусанін подивився на мене такими очима, ніби я щойно свиснув його гаманець і якось неприродно-лагідно просичав до Фіскарошки:

— Богоньком прошу вас, дорога бабко, хапніть цього гаспида, забийте його в пазуху і так тікайте з ним, авби з-під п’ят іскри летіли. Бо, слава партії, я вже ситий поміччю вашого дорогого онука.

«Тьфі на тебе, яка в нас тверда і зла пам’ять», — подумав з іронією я.

Ця не дуже весела історія трапилася весною. Саме о тій порі я ходив очумілий «цюлюванням» з Манею. Якось несучи черговий раз до Пітя десяток яєць в обмін на чоколяду для неї, біля крамниці здибався з директором.

— О, як добре, Митьку, що