Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Дівчина у павутинні 📚 - Українською

Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дівчина у павутинні" автора Давид Лагеркранц. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 122
Перейти на сторінку:
здогадався. Очевидно, в обличчі Ребеки Свенссон було щось незнайоме й водночас знайоме. Ідеальна гармонія рис обличчя нагадала йому про цю абсолютну протилежність і разом з іншими припущеннями й побоюваннями підказала йому відповідь. Щоправда, цілком упевненим він, як і раніше, не був. Але вже не сумнівався в тому, що коїться щось нечисте.

Чоловік біля перехрестя, що тепер неквапливо віддалявся від них, з мапою й коричневою сумкою, без сумніву, був тим самим персонажем, якого він бачив на записах камер спостереження в Салтшебадені. А що такий збіг здавався неймовірним, то Блумквіст на кілька секунд завмер на місці й задумався. Потім він повернувся до жінки, що назвалася Ребекою Свенссон, і якнайупевненішим тоном промовив:

— Ваш друг іде кудись.

— Що? — відверто здивувавшись, перепитала вона. — Який друг?

— Он той чоловік, — уточнив Мікаел, показуючи на худу спину типа, що перевальцем ішов Тавастґатаном.

— Ви жартуєте? Я в Стокгольмі нікого не знаю.

— Що вам від мене треба?

— Я хотіла тільки познайомитися з вами, Мікаеле, — відповіла вона, мнучи свою блузку, немов прагнучи розстебнути гудзика.

— Припиніть! — різко заперечив він, уже збираючись сказати все, що думає.

Та коли вона глянула на нього так беззахисно й жалібно, він зніяковів і навіть подумав на мить, що все ж таки помилився.

— Ви на мене гніваєтеся? — ображено спитала жінка.

— Ні, але…

— Що?

— …я вам не довіряю, — сказав він жорсткіше, ніж хотів.

— Судячи з усього, ви сьогодні сам не свій, Мікаеле. Краще зустріньмося іншим разом, — сказала Ребека з сумною усмішкою.

Вона поцілувала його в щоку так делікатно й швидко, що він не встиг їй завадити. Кокетливо помахавши йому пальцями, вона рушила на своїх високих підборах пагорбом угору з такою витонченою самовпевненістю, ніби нічого в світі її не хвилювало. Блумквістові здалося, що її слід зупинити й допитати. Та він не міг знати, чи вийде з того щось конструктивне. Натомість він вирішив піти слідом.

Мікаел розумів, що це безумство, але іншої ради не бачив, тож, давши жінці сховатися за вершиною пагорба, рушив за нею.

Він швидко добрався до перехрестя, впевнений, що зайти далеко вона не зможе. Але там і слід її запався. Блумквіст не помітив ані жінки, ані чоловіка. Вони мов крізь землю провалилися. Вулиця була порожня, як не брати до уваги припаркованого трохи далі чорного «БМВ» і хлопця з цапиною борідкою й у старомодній дублянці, що йшов йому назустріч по той бік вулиці.

Де ж вони поділися? Тут нема ні провулків, ні алей, куди можна шмигнути. Невже вони зайшли в якийсь під’їзд? Мікаел спустився до Торкел-Кнутссонсґатану й озирнувся навсібіч. Нічого. Він проминув те, що було свого часу «Казанком Саміра» — їхнім з Ерікою найулюбленішим закладом, а тепер стало ліванським рестораном «Таббоулі», який, певна річ, міг би правити за сховок.

Однак Блумквіст не розумів, як вона б устигла туди дістатися. Адже він майже наступав їй на п’яти. Де ж вона, хай їй чорт? Може, вони з чоловіком стоять десь і спостерігають за ним? Мікаел двічі обертався, підозрюючи, що вони можуть з’явитися позаду, і ще раз здригнувся від крижаного відчуття, що хтось дивиться на нього в оптичний приціл. Проте тривожився він дарма, принаймні так йому видалося.

Ніде ні жінки, ні чоловіка. Коли, нарешті, він облишив це все й добрів додому, то відчував, ніби уник великої небезпеки. Він і гадки не мав, яким правдивим було те відчуття. Серце все ще шалено билось, а в роті пересохло. Він не з боязких, але цієї ночі його страшенно налякала майже безлюдна вулиця.

Тільки одне Мікаел знав напевно: йому конче треба поговорити з Голґером Палмґреном — колишнім опікуном Лісбет. Та спершу йому слід виконати свій громадянський обов’язок. Якщо він справді бачив чоловіка, зафіксованого камерами спостереження біля будинку Франса Балдера, і був бодай мізерний шанс його знайти, то варто про це розповісти поліції. Тому він зателефонував Янові Бубланському.

Переконати комісара було непросто. Проте й самого себе Мікаел переконував дуже важко. Та, мабуть, у нього таки лишився старий кредит довіри, попри відступи від істини останнім часом. Бубланський пообіцяв надіслати наряд.

— Що йому знадобилось у твоєму районі?

— Гадки не маю, але пошукати його не завадило б.

— Мабуть.

— Ану ж це шанс його впіймати?

— Збіса паскудно, що Балдерів син перебуває невідь-де, — додав Бубланський з деяким докором у голосі.

— І збіса паскудно, що у вас стався витік, — відповів Мікаел.

— Наш витік ми встановили.

— Невже? Це ж фантастично!

— Боюся, не так уже й фантастично. Ми вважаємо, що могло бути кілька витоків інформації й усі вони порівняно нешкідливі, за винятком, либонь, найостаннішого.

— Тоді вам треба докласти зусиль, щоб знайти і його.

— Ми робимо все, що можемо, але починаємо підозрювати…

— Що?

— Нічого.

— Окей, ти не мусиш розповідати.

— Ми живемо в божевільному світі, Мікаеле.

— Правда?

— У світі, де параною вважають за норму.

— У цьому ти, певно, маєш рацію. На добраніч, комісаре.

— До побачення, Мікаеле. Тільки не роби більше дурниць.

— Я намагатимусь.

Мікаел перетнув Ринґвеген і спустився в метро. Він поїхав червоною лінією до станції «Норсборґ» і вийшов у районі Лільєгольмен, де вже близько року жив у маленькій сучасній квартирі Голґер Палмґрен. Почувши в телефоні Блумквістів голос, він явно стривожився. Та тільки-но Мікаел запевнив, що з Лісбет усе гаразд, сподіваючись, що цього разу не помиляється, як зразу відчув: йому тут таки раді.

Колишній адвокат Голґер Палмґрен уже давно вийшов на пенсію. Багато років він був опікуном Лісбет, ще відтоді, як вона тринадцятирічною дівчинкою потрапила до психіатричної лікарні святого Стефана в Уппсалі. Голґер дуже постарів і занепав на здоров’ї, переживши два інсульти. Часом він користувався ходунцями, проте навіть з ними пересуватися йому було вельми важко. Ліва частина його обличчя відвисла, а ліва рука майже знерухоміла. Але він усе розумів і пам’ять мав неперевершену, особливо коли йшлося про Лісбет. Ніхто не знав її так, як він.

Голґер Палмґрен домігся успіху там, де всі психіатри й психологи помилялись, а може, просто не надто старалися. Після проведеного в пеклі дитинства, коли дівчинка зневірилася в усіх дорослих і в представниках влади, Палмґрен знайшов до неї підхід і змусив відкритися. Мікаел уважав це за маленьке диво. Лісбет була кошмаром усіх психотерапевтів. А Голґерові вона розповідала про свої найболючіші дитячі спогади. Зокрема, саме тому Мікаел тепер набрав код на дверях будинку 96 на майдані Лільєгольмсторґ, піднявся ліфтом на п’ятий поверх і подзвонив у двері.

— Старий друже, — промовив у дверях Голґер. — Я

1 ... 84 85 86 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у павутинні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчина у павутинні"