Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » До зустрічі з тобою 📚 - Українською

Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "До зустрічі з тобою" автора Джоджо Мойєс. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 106
Перейти на сторінку:
в суботу вдень, але Віллові було надто боляче. Раптово його почало лихоманити, тоді в грудях виник ріжучий біль. Увечері нам довелося викликати швидку допомогу.

— Чорт! — сказала я, зігнувшись. — Чорт, чорт, чорт! Можна до нього?

— Він досить кволий. Не впевнений, що тобі це щось дасть. І зараз із ним місіс Ті.

Я залишила свою сумку біля Натана, протерла руки антибактеріальним лосьйоном, а потім штовхнула двері й увійшла.

Вілл лежав посередині лікарняного ліжка. Його тіло, вкрите блакитною ковдрою, було під’єднане до крапельниці й оточене різними апаратами, які періодично пищали. Його обличчя частково приховувала киснева маска, а очі були стулені. Шкіра здавалася сірою з блакитно-білим відтінком, від якого щось у мені стислося. Місіс Трейнор сиділа поруч, поклавши свою долоню на його вкриту ковдрою руку. Вона втупилася непритомним поглядом у протилежну стіну.

— Місіс Трейнор, — звернулась я.

Вона здригнулася й глянула на мене.

— Ой, Луїзо.

— Як… як він?

Я хотіла підійти й узяти другу руку Вілла, але відчувала, що не маю права сісти там. Я крутилася біля дверей. На обличчі місіс Трейнор була така зневіра, що навіть моє перебування в палаті здавалося дошкульним.

— Трохи краще. Йому дали дуже сильні антибіотики.

— А… я можу чимось допомогти?

— Не думаю, ні. Ми… ми просто повинні почекати. Лікар-консультант робитиме обхід десь за годину. Сподіваємося, він зможе дати нам більше інформації.

Світ, здавалося, зупинився. Я стояла там трохи довше, дозволяючи рівномірному сигналові приладів записати ритм у моїй свідомості.

— Хочете, я тут трохи побуду? А ви зможете відпочити.

— Ні. Думаю, я краще залишуся.

Частина мене сподівалася, що Вілл почує мій голос. Частина мене сподівалася, що його очі над цією прозорою пластиковою маскою розплющаться й він пробурмоче: «Кларк. Заходь і сідай, заради Бога. Не метушися біля дверей».

Але він просто лежав там.

Я витерла обличчя рукою.

— Може… принести вам щось попити?

Місіс Трейнор подивилася вгору.

— Котра година?

— За чверть десята.

— Справді? — Вона похитала головою, ніби в це було важко повірити. — Спасибі, Луїзо. Це було б… дуже люб’язно. Здається, я тут вже дуже довго.

У п’ятницю в мене був вихідний: почасти тому, що Трейнори наполягли, та більшою мірою тому, що не було іншого способу одержати закордонного паспорта, ніж вирушити до Лондона поїздом і відстояти чергу в Петті Френс. Повернувшись в п’ятницю ввечері, я забігла до них, щоб показати Віллові свої трофеї й переконатися, що його власний паспорт ще дійсний. Мені здалося, він був надто тихий, але в цьому не було нічого незвичайного. Коли-не-коли він почувався трохи гірше. Я припустила, що то був саме такий день. Щиро кажучи, моя голова була забита планами нашої подорожі і я просто не могла думати про щось інше.

Я провела суботній ранок, забираючи з татом свої речі з Патрикового будинку, а потім, пополудні, ми з мамою ходили по крамницях на головній вулиці, щоб вибрати купальник і деякі конче потрібні для подорожі речі. На вихідні я залишилася в будинку батьків. Було досить тісно, бо Трина з Томасом також прибули. У понеділок вранці я встала о сьомій, щоб прийти до Трейнорів на восьму. Приїхавши туди, я виявила, що все зачинено, передні та задні двері замкнені. Записки не було. Я стояла під ґанком і тричі безрезультатно телефонувала Натанові. Телефон місіс Трейнор був переведений на голосову пошту. Нарешті, коли я просиділа на східцях сорок п’ять хвилин, Натан надіслав повідомлення.

Ми в окружній лікарні. У Вілла пневмонія. Палата С12.

Натан пішов, а я сиділа біля Віллової палати ще з годину. Я гортала журнали, які хтось, мабуть, покинув на столі ще 1982 року, а потім витягнула з сумки книжку в м’якій обкладинці й намагалася читати, хоч зосередитися було неможливо.

Прийшов лікар-консультант, та я не дозволила собі піти за ним, коли там була мати Вілла. Коли через п’ятнадцять хвилин він вийшов, місіс Трейнор вийшла за ним. Я не певна, чи сказала вона мені просто тому, що хотіла з кимось поговорити, а я була єдиною людиною поблизу, одначе вона з полегшенням повідомила, що лікар переконаний: інфекція під контролем. Це був особливо вірулентний бактеріальний штам. І пощастило, що Вілл учасно потрапив до лікарні. Її «або…» повисло в тиші між нами.

— То що ж нам тепер робити? — запитала я.

Вона стенула плечима.

— Чекаємо.

— Принести вам щось на обід? Чи, може, я посиджу з Віллом, поки ви підете поїсте?

На мить щось схоже на розуміння пройшло межи мною та місіс Трейнор. Її обличчя трохи пом’якшало, й без цього звичайного, жорсткого виразу я раптом побачила, як вона надзвичайно втомилася. Думаю, за час, що я провела в них, вона додала у віці з десяток років.

— Спасибі, Луїзо, — сказала вона. — Я хочу забігти додому й перевдягнутись, якщо ви не проти залишатися з ним. Я справді не хочу зараз покидати Вілла на самоті.

Після того як вона поїхала, я увійшла, зачинивши за собою двері, й сіла поруч із ним. Дивно, та здавалося, Вілл був відсутній, неначе той Вілл, якого я знала, кудись ненадовго поїхав, а тут залишилася тільки його оболонка. На мить я подумала, що так, певне, й помирають люди. Тоді я наказала собі перестати думати про смерть.

Я сиділа й дивилась, як миготить електронний годинник, прислухалася до випадкового шепоту чи м’якого скрипу взуття на лінолеумі. Двічі приходила медсестра, щоб перевірити різні рівні, натиснула кілька кнопок, поміряла температуру, але Вілл, як і раніше, не ворушився.

— Він… з ним усе гаразд, так? — запитала я її.

— Він спить, — сказала вона підбадьорливо. — Гадаю, в його стані зараз це найкраще. Постарайтесь не хвилюватися.

Легко сказати. Разом з тим у тій лікарняній палаті я мала доволі часу, щоб подумати. Я думала про Вілла й ту страшенну швидкість, з якою він так серйозно занедужав. Я думала про Патрика й про те, що, навіть забравши свої речі з його квартири, відчепивши та скрутивши настінний календар, упакувавши одяг, який я так ретельно складала в його комод, мій сум був не настільки критичний, як можна було гадати. Я не почувалася спустошеною, приголомшеною чи що там ще потрібно відчувати, коли розлучаєшся з коханням кількох років. Я була цілком спокійна, дещо сумна й, можливо, трохи відчувала провину, бо ж усвідомлювала свою відповідальність за розрив та й тому, що не страждаю, як гоже. Я надіслала йому два текстові повідомлення, щоб сказати, що мені справді дуже шкода і що я сподіваюся, що він покаже

1 ... 84 85 86 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі з тобою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До зустрічі з тобою"