Читати книгу - "Фортеця для серця"

Адміністрація прибула так швидко, що літак би позаздрив напівживим «Жигулям». Особистою машиною не поїхали. Еге! Увага всієї країни до їхнього району прикута! А вони що? Ні-ні! Кришталево чесні! Кришталево! А що не догледіли? Не розпізнали розпусниці в педагогічних лавах, то, звичайно, огріх. Каємося. Виправимося. Негайно ж! Тільки депутатові тишком-нишком зателефонуємо, з’ясуємо ситуацію. А що? Моральна розмова ще нікому не шкодила. От і Вовк — авжеж, сам Олексій Михайлович — розкаявся й звільнення схвалив. А не схвалив би, то газетою тією підтертися могли б. Бо писаки сьогодні одне пишуть, завтра друге, а їм працювати ще хочеться.

У тому кошмарі Леся добре запам’ятала колір щойно пофарбованого волосся директорки. Брудний такий, хоч ніби й світлий. І на душі брудно, і в думках, і в тілі. Леся, коли прочитала про ціну свого святкового вбрання, ревла аж до вечора, а потім поставила ночви за хатою, нагріла води й усю ніч просиділа в них, відтираючись. Терла щосили, ніби шкіру зідрати хотіла. З кров’ю. А бруд не відмивався. Господи! Лесі здавалося, що на ній опіки. Скрізь. Скільки ж то коштувало? Скільки? Ганчірка ж! А кошти, аж в очах темніє й голова обертом іде! Невже можна отак просто вдягти на себе суму з такою кількістю нулів? Виявляється, можна. Можна й більше нулів одягти, значно більше, але дехто навіть у тих нулях є повним нулем.

— Лесю Михайлівно… Сама розумієш. Нічого не вдію. Правда. Якби й хотіла. Речі збери на цьому тижні, бо з понеділка нова вчителька буде. І теє… — тут Валентина Йосипівна сказала те, чого сама від себе зовсім не сподівалася, — вийди заміж і втри всім носа.

Леся майже не пам’ятала, як повернулася додому. І перші кілька днів не пам’ятала. Лише очі дітей, а в очах стоять сльози першого недитячого розчарування.

— Лесю Михайлівно, а як же ми?

Запитання дзвеніло у вухах день і ніч, ніч і день, безперестанку. Як ми? Як? Вона зрадила несвідомо, випадково, необачно. Зрадила учнів і себе саму. І треба ж було вдягати оте вбрання! Нащо? Гарний вигляд мати закортіло? Краще б у лахмітті пішла, латаному-перелатаному, зате в очі людям дивитися б могла, а тепер? Дівчина і з двору не виходила. Навіть до крамниці. Лежала колодою й рахувала розколини на стелі. Стеля, до речі, чомусь відмовилася приймати новомодний ремонт і потріскалась одразу ж, практично за два тижні по тому. Як і життя.

— Донечко.

— Що, тіточко Дусю? Що?

— Досить мучитися.

— Мені жити не хочеться. Жити!

Бабця Зоя в сусідній кімнаті голосила беззвучно, бо вголос боялася. А ще за дитину боялася, як ніколи. Пильнувала, слідом ходила, виглядала, стежила, уночі не спала… Задрімає, було, і схопиться зразу ж, прислýхається, чи ворушиться онучечка в ліжку. Коли довго не чула звуку, зривалася на рівні ноги й підтюпцем бігла до дверей, зазирала, перевіряла, чи дихає. Таблетки сховала геть усі, ножі рахувала, мотузки позакидала за синю хмару. А сама на тінь схожа стала. На суху-суху тінь колишнього болю.

— Доню… Ти бабцю зі світу зживеш. Послухай сюди… Коли здається, що все пропало, перетерпи. Боляче. Паскудно. А ти терпи. Потім, донечко, згадуватимеш, як сон поганий, ще й сміятимешся.

— Ні. Тіточко, не сміятимуся. Уже ніколи не сміятимуся… без діточок своїх.

— Ну годі! Цить! Минеться. Не віриш, а все минає. І це мине. Люди забудуть. Правда! Побазікають, а затим про інше говоритимуть. Такий уже світ. Диви, ще й працюватимеш!.. Перечекай.

Леся схлипувала безутішно. Їй здавалося, що всередині діра. Кругла й чорна, і все росте, росте, засмоктує.

— А як жити? За що?

— Тю! У тебе, дитино, у хаті он цілі багатства!

— Ненавиджу! Я їх усі спалю дочиста! Зараз же!

— Цить! Ну! Вигадала таке! Ану ж продамо, еге ж?

— Не хочу! Нічого не хочу! І грошей тих страшних!..

— Ну то й не треба вони тобі. Діткам віддамо… хворим діткам. Лесю, донечко, воно ж зможе життя чиєсь зберегти. То хіба не користь?

Дівчина стихла. Лише здригалася коли-не-коли в судомах.

— Ну от. Заспокойся. Нічого смертельного не сталося. Усе виправимо. Он до Віки поїдеш. Давно ж у гості кличе. Богданчик скучив. До Любки. Вона вже, на щастя, другу дитинку носить. Еге. Ніна казала, що дівчинку обіцяють, то Панські не натішаться. А там і тітка Віра, і твій Олександр Вадимович зачекалися в гості. Він, мо’, до себе забере? До університету? А що?

Леся схлипувала. Часто-часто. Потім рідше. Тоді заснула. Тітка вкрила тепліше й вийшла з кімнати, обережно причинивши двері, щоб сну, бува, не сполохати.

Снився сніг. Гори. Небо нічне. Обриси смерек і буків. Дзвін повітря. І він. Уже з обличчям. Дивився й простягав руку — тримайся!

* * *

«Іноді.

Рідко.

Чи часто?

І так, і так.

Я лежу й думаю,

Що лишився у світі сам».

Леся цілувала літери на екрані. Як дурненька маленька дівчинка. Хтось іще є такий, крім неї. Хтось невідомий і відомий. Десь. А вона була самотня тут. І скрізь, куди йшла чи їхала: і вдома, і в гостині, і в тиші, і серед людей, навіть із пензлями в руках — усе одно була самотня… бо без роботи улюбленої… і без нього.

Про останнє боялася й думати, а таки думала. Ні, відчувала. Від літньої зустрічі минуло чотири місяці. Скільки ж це днів? Прірва. Здавалося, мало б давно забутися, а перед очима чітко зринають обличчя, руки, рухи, постава, весь… він. Так дивно. Леся ж не знає про нього нічого. Тільки голос чула, що кілька слів був вимовив. А здається, що знає все. Знала й раніше. Знатиме… ще й таке знатиме, про що він сам не відає. Божевілля. Хіба не божевілля? І не розважиш нічим. Навіть роботою, бо школу в неї вкрали. І яблуньку за вікном. Чи малюватиме ліхтарики-яблучка тепер хтось інший? Навряд. Бо то будуть уже не ліхтарики, а так, яблука в натюрморті.

— Лесю, я приїду.

Олексій зателефонував