Читати книгу - "Знедолені"

цей полк увійшов до Рейнської армії. Понмерсі воював під Шпейєром, Вормсом, Нейштадтом, Тюркгеймом, Альцеєм і Майнцом. Він був серед дванадцяти сміливців, які, укріпившись за старим Андернахським фортечним валом, стримували цілий корпус принца Гессенського й відступили тільки тоді, коли ворожі гармати пробили в мурі величезний пролом. У війську Клебера він брав участь у битві під Марш’єном і Мон-Паліселем, де йому поранило руку шрапнельною кулею. Потім він опинився на кордоні з Італією і в числі тридцятьох гренадерів під командуванням Жубера захищав Тендську ущелину. Жубер після цієї битви дістав звання генерал-ад’ютанта, а Понмерсі — підпоручика. Жорж Понмерсі був поруч Бертьє під дощем картечі в день битви біля Лоді. Він бачив, як його колишній генерал Жубер упав у бою біля Нові в ту мить, коли підняв шаблю і вигукнув: «Уперед!» Виконуючи якесь бойове доручення, Понмерсі повантажився зі своєю ротою на легкий вітрильник, відплив із Генуї в уже не пригадую який порт і потрапив в оточення сімох чи вісьмох англійських кораблів. Капітан-генуезець хотів викинути гармати в море, заховати солдатів між двома палубами і прослизнути в темряві як торговельне судно. Одначе Понмерсі звелів підняти на щоглу трикольоровий прапор і гордо пройшов під гарматними жерлами британських фрегатів. Відпливши звідти на двадцять льє, він так осмілів, що на своєму вітрильнику напав на великий англійський транспорт із військом і захопив його в полон. 1805 року він служив у дивізії Малера, яка відбила Гюнцбург в ерцгерцога Фердінанда. Біля Веттінгена він виніс під градом куль смертельно пораненого полковника Мопеті, командира 9-го драгунського полку. Він відзначився під Аустерліцом під час уславленого маршу колон під вогнем ворога. Коли кавалерія російської імператорської гвардії розгромила батальйон 4-го піхотного полку, Понмерсі був серед тих, хто завдав переможного контрудару. Імператор нагородив його хрестом. Понмерсі був свідком, як узяли в полон Вюрмсера під Мантуєю, Меласа в Александрії, Макка під Ульмом. Біля Ейлау він був на тому самому кладовищі, де відважний капітан Луї Гюго, дядько автора цієї книжки, зі своєю ротою, в якій було вісімдесят три чоловіки, протягом двох годин стримував всі атаки цілої ворожої армії. Тільки троє вийшли з того кладовища живими — і серед них Понмерсі. Він бачив Москву, потім Березину, потім Люцен, Бауцен, Дрезден, Вахау, Лейпциг і Гельнгаузенську ущелину; потім Монмірайль, Шато-Тьєрі, Краон, береги Марни, береги Ени й страшні лаонські позиції. Біля Арне-ле-Дюка, будучи в чині капітана, він зарубав десятьох козаків і врятував, правда, не свого генерала, а свого капрала. Його всього порубали в тому бою, і тільки з лівої руки в нього витягли двадцять сім скалок кістки. За тиждень до капітуляції Парижа він помінявся з товаришем місцями, перейшовши в кавалерію. Він супроводжував Наполеона на острів Ельбу. Під Ватерлоо він командував ескадроном кірасирів у бригаді Дюбуа. Це він відбив прапор у Люнебурзького батальйону. Понмерсі кинув прапор до ніг імператора. Він був весь залитий кров’ю. Вириваючи прапор, він дістав удар шаблею в обличчя. Імператор крикнув йому: «Ти полковник, барон і кавалер Почесного легіону!» Понмерсі відповів: «Ваша величносте, дякую за свою вдову!» Через годину він упав у рів, на оенську дорогу. Хто ж він такий, цей Жорж Понмерсі? А той самий «луарський розбійник».

Читач уже дещо про нього знає. Після битви під Ватерлоо, як ви пам’ятаєте, його витягли з рову, і йому пощастило приєднатися до армії, а потім у санітарних фургонах він добувся до табору на Луарі.

В роки Реставрації Понмерсі наполовину знизили платню, а потім відправили його на проживання, тобто під нагляд, у Вернон. Король Людовик Вісімнадцятий, вважаючи усе, що відбулося протягом Ста днів,[33] недійсним і незаконним, не визнав за Понмерсі права ні на орден Почесного легіону, ні на звання полковника, ні на баронський титул. Понмерсі ж ніколи не пропускав нагоди підписатися «полковник барон Понмерсі». Виходячи з дому, він завжди приколював на свій старий синій сурдут стрічку ордена Почесного легіону. Королівський прокурор застеріг Понмерсі, що його притягнуть до кримінальної відповідальності за «незаконне носіння цієї відзнаки». Коли службовець прокуратури передав йому застереження, Понмерсі з гіркою усмішкою відповів: «Не знаю, чи то я вже не розумію французької мови, чи то ви розучилися говорити нею, але я нічого не втямив». І після того цілий тиждень щодня виходив зі стрічкою. Його не стали більш турбувати. Двічі або тричі військовий міністр і командувач округу надсилали йому листи, адресовані «панові майору Понмерсі». Він відсилав ті листи назад нерозпечатаними.

Одного ранку він зустрів королівського прокурора на одній з вернонських вулиць, підійшов до нього й запитав:

— Пане прокурор, а чи дозволено мені носити мій шрам?

Не маючи інших прибутків, крім своєї вбогої півпенсії командира ескадрону, Понмерсі винайняв у Верноні найменший будиночок, який тільки міг знайти. Як він там жив, ми вже знаємо. У часи імперії, між двома війнами, він знайшов час, щоб одружитися з панною Жільнорман. Старий буржуа, у глибині душі обурений, погодився на цей шлюб, сказавши: «Найзнаменитіші родини можуть бути присилувані до такого». 1815 року пані Понмерсі, жінка, до речі, рідкісної вдачі й цілком гідна свого чоловіка, померла, залишивши малого хлопчика. Цей хлопчик міг би скрасити самоту полковника; але дід поставив вимогу, щоб онука віддали йому, а ні — то він позбавить малого спадщини. В інтересах хлопця батько поступився і, втративши сина, віддав усю свою любов квітам.

Він відмовився також від будь-якої політичної діяльності, не брав участі ні у змовах, ні в заколотах. Думки його витали між невинними нинішніми захопленнями і колишніми подвигами на полях битв. Він гаяв свій час, чекаючи, коли розквітне гвоздика, і спогадуючи Аустерліц.

Пан Жільнорман не підтримував із зятем жодних взаємин. Полковник був для нього «бандитом», а старий для полковника — «тупим бовдуром». Якщо Жільнорман і згадував про Понмерсі, то тільки щоб поглузувати з його «баронського титулу». Вони ясно домовилися, що Понмерсі не намагатиметься ні бачитися із сином, ні говорити з ним, — інакше малого відішлють йому і позбавлять спадку. Для Жільнорманів Понмерсі був наче зачумлений. Вони хотіли виховати хлопця по-своєму. Можливо, полковник і помилився, погодившись на ці умови, але він вважав, що робить добре і приносить у жертву тільки себе. Спадщина старого Жільнормана не обіцяла багато, але спадщина панни Жільнорман була значна. Ця тітка, що залишилася в дівках, володіла великим багатством по материнській лінії, і син сестри був її прямим спадкоємцем.

Хлопець, якого звали Маріус, знав, що в нього є батько, і тільки. Ніхто з ним про батька