Читати книгу - "Мандри Гуллівера"

Через десять днів дон Педро, обізнаний уже до деякої міри з моїми родинними обставинами, сказав, що моя честь і моє сумління вимагають, аби я повернувся на батьківщину і жив удома з дружиною та дітьми. Він казав, що в порту є корабель, готовий відплисти до Англії, і обіцяв дати мені все потрібне для дороги. Нудно було б наводити його аргументи та мої заперечення. На його думку, знайти безлюдний острів, де я хотів оселитися, тепер уже неможливо, а у себе вдома мені ніхто не завадить жити цілком відлюдно.

Нарешті, вважаючи, що мені не залишається нічого кращого, я погодився і 24 листопада виїхав з Ліссабона на англійському торговельному судні, але хто був капітан на нім, я так і не довідався. Дон Педро провів мене на корабель і позичив двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо стиснув мене у своїх обіймах, що не завдало мені великої втіхи. Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами, і, вдавши із себе хворого, просидів увесь час у своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев'ятої ранку ми об'якорилися в Даунсі, а на третю годину вдень я вже прибув до свого дому в Редріффі.

Жінка і діти, що вважали вже мене за мертвого, дуже здивувались і зраділи, а я, мушу зізнатися, дивився на них з ненавистю, огидою та зневагою, згадуючи про споріднення з ними, бо хоч по вигнанні з Гуїгнгнмії я й змусив себе переносити вигляд єгу і мати стосунки з доном Педро де Мендес, усе ж пам'ять і уява мої завжди були повні чеснот та ідей цих чудових гуїгнгнмів. Думка ж про те, що, спаровуючись з одною з представниць породи єгу, я став батьком кількох їх, викликала в мене сором, збентеження і жах.

Тільки-но я ступив у дім, дружина обняла й поцілувала мене, а я, відзвичаївшись за стільки років від дотику цих поганих тварин, упав непритомний і пролежав майже годину. Тепер, коли я пишу це, минуло вже п'ять років по останнім моїм поверненні до Англії. Перший рік присутність дружини або дітей були нестерпні для мене, я не переносив їхнього духу і ще менше міг їсти з ними в одній кімнаті. Вони й досі не насмілюються торкатися мого хліба або пити з мого кухля, не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав двох жеребців і розмістив їх у чудовій стайні, їхній конюх — мій перший приятель, бо самий дух, що він приносить із стайні, бадьорить мене. Мої коні досить добре розуміють мене, і я буваю з ними не менш як чотири години на день. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже люблять один одного й приятелюють зі мною.

Розділ XII

Правдивість автора. Намір, що його він мав, опубліковуючи свій твір. Осуд ним мандрівників, які відхиляються від істини. Автор запевняє, що не мав ніякого лихого наміру, пишучи цю книгу. Відповідь на одне зауваження. Метод колонізації. Похвала його батьківщині. Ствердження прав корони на країни, описані автором. Труднощі завоювання їх. Автор остаточно прощається з читачем, розповідає, як житиме в майбутньому, дає гарні поради й закінчує книгу.

Історію моїх мандрів протягом шістнадцяти років і семи місяців, я розказав тобі, любий читачу, дбаючи не стільки за прикрашання, як за правду. Мабуть, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними оповідями, та я волію викладати самі факти найпростішим способом і стилем, бо моє завдання в тім, аби інформувати, а не бавити тебе.

Нам, хто подорожує по далеких країнах, рідко відвідуваних англійцями чи іншими європейцями, легко описувати дивовижних морських або суходільних тварин, але головною метою кожного мандрівника мусить бути виховування розуму та вдачі своїх слухачів і гарними, і поганими прикладами, що дають чужі краї.

Я дуже хотів би, щоб видали закон, який зобов'язував би кожного мандрівника, перш ніж йому дозволять опублікувати відомості про свої подорожі, заприсягтися перед лордом-канцлером, що все надруковане ним буде в міру його розуміння абсолютно правдивим. Тоді світ не пошиватиметься більше в дурні, як це звичайно буває тепер, коли деякі письменники, щоб догодити публіці, обдурюють необережного читача колосальними побрехеньками. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про мандри, але, об'їхавши відтоді більшу частину земної кулі і маючи змогу на підставі власних спостережень заперечувати силу казкових оповідань, набув великої огиди до такого читання і обурююсь таким безсоромним зловживанням довірливості людської. Отже, оскільки мої знайомі ласкаво вважають, що мої скромні зусилля можуть бути не безкорисні для моєї батьківщини, я взяв собі за принцип, від якого ніколи не ухиляюся, — суворо додержуватися істини. Та в мене й не може бути ні щонайменшої спокуси відійти від цього принципу, доки я тримаю у своїй пам'яті приписи та приклад мого благородного господаря й інших доброчесних гуїгнгнмів, скромним слухачем яких я мав честь тривалий час бути.

— Nee si miserum Fortuna Sinonam finxit,

vanum etiam mendacemque improba finget.[111]

Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти, ніякого взагалі хисту, крім гарної пам'яті або акуратних записів у щоденнику. Мені відомо й те, що автори мандрів, як і складачі словників, ідуть у непам'ять через вагу та розміри тих творів, що з'являються пізніше і, значить, лягають зверху. Дуже можливо, що мандрівники, які відвідають описані мною краї після мене, викриють мої помилки (коли вони є) і додадуть багато власних відкрить, відсунувши мене назад і ставши на моє місце, а світ і забуде, що був такий письменник. Якби я писав заради слави, це було б дуже мені неприємно, але єдина моя мета — благо суспільства, і тому я, взагалі, не можу засмутитися цим. І справді: хто ж, якщо він вважає себе за розумну, пануючу в своїй країні істоту, читатиме про описані мною чесноти благородних гуїгнгнмів, не соромлячись своїх власних пороків? Не кажу вже про ті далекі нації, де панують єгу. Найменш розбещені серед них, мабуть, бробдінгнежці, погляди яких на урядування та мораль нам треба було б наслідувати. Не хочу вже просторікувати більше, нехай розсудливий читач уважніше вивчає ці записки сам і робить належні висновки.

Вельми приємно мені те, що мій твір не підлягає осуду. Які ж бо