Читати книгу - "Мертвим не болить"

непевними здогадками билося в його свідомості, щоб остаточно з'явитися вчора ввечері разом ось із цим Буровим, який тепер ледь живий лежить на землі і не може чогось збагнути в його нещасливій долі. А тоді, як його покинули бити у СД і доктор Гросмайєр після двох зовсім милосердних допитів сказав, що він прожене його додому, коли він такий незговірливий дурень, Сущеня, звичайно ж, зовсім не повірив йому. Дзуськи, думав він, щоб його випустили, повісять, як учора повісили трьох його товаришів. Хіба що пізніше.

А він справді взяв та й відпустив.

Сущеня змалку знав за собою одну недоречну рису в характері — скривджений, він утрачав натуральну здатність скаржитись, протестувати, міг лише заплакати, затятися, відмежуватись від людей, забитися в якийсь куток. Потім, уже ставши дорослим, у таких випадках міг тільки вилаятися, спохмурніти, але ні повинитися (коли був винуватий), ні виправдатися (коли був безвинний) не міг. Він сам не радий був тій непідвладній йому затятості, і скільки натерпівся через неї, одному йому й відомо. Добре ще, коли поруч були друзі, які знали його і могли захистити від кривди. Коли ж ні друзів, ні свідків не було поблизу, він мусив усе зносити. Доводити, божитися, сперечатися, брати на горло чи кидатися в істерику, як деякі, він не те що не вмів, а щось йому не давало так робити, його поймала мовчазна кривда, образа, і він лише, страждаючи, мовчав.

— Я на залізниці тринадцять років проробив, — заспокоївшись, сказав Сущеня змарнілому Бурову. — Та ти ж знаєш... Як німці прийшли, кинув був. Аж приходить начальник станції, ну, той наш Терешков, каже: треба йти працювать, а то німці мене розстріляють. Ну, що робити, мусив іти, хоч і не хотілося. Ніби душа чула.

...І це була правда. Сущені дуже не хотілося йти при німцях на залізницю, як чула душа, що добром та його праця не скінчиться. Але шкода було й Терешкова, взагалі непогану людину, з ким проробив останні шість років. Зібрав цей начальник бригаду, всі колишні його хлопці — одноліток Сущені Тапчевський, який так само років із три працював тут, на залізниці, хороший, компанійський чоловік із того-таки Мостища; Петро Карабань із сусіднього села і молодий ще фезеушник Міщук, який, коли почалася війна, повернувся до батька з Вітебська, де навчався на теслю. Як і до війни, пішли на залізницю. Робота ж та сама, знайома: підготувати, підбити, замінити гнилуваті шпали, ремонтувати стики, коли де треба, забити костилі. А на станції, окрім свого начальника Терешкова, з'явився і якийсь німець, ніби цивільний, але в мундирі з червоною пов'язкою на рукаві. І по-російському трохи вмів.

Залізницею незабаром пішли поїзди — на схід, навантажені технікою і військом, на захід — більше порожняк, але були й санітарні, і з полоненими у смердючих, наглухо зачинених вагонах.

— Знаєш, працюємо, як і раніше, але на душі так прикро, що сказати не можна: на кого робимо?

— Що ж, не розуміли, на кого робите? — простогнав Буров.

— Розуміли, чому ж. І говорили просто. Хлопці всі свої, один одного не боялися.

Робили вони, однак, не дуже щоб справно, більше час гаяли, а як тільки починало вечоріти, розбирали інструменти і — на станцію. Спершу все йшло добре, і навіть німець не дуже допікав, але весною приїхав новий начальник, на прізвище Ярошевич — чорт зна, що за людина. Ніби свій, але гірший за німця. Почав щодня перевіряти працю путійців і чіплятися злісно навіть до дрібниць: поміряє колію — не вистачає міліметра або міліметр зайвий — скандал! І взяв за правило зганяти лють на бригадирові. Коли що не так, він Сущеню — по морді. Сущеня спочатку не розумів, чого він так на нього в'ївся, а потім почав здогадуватися: це ж він настроював його проти його хлопців, щоб він більше від них вимагав, а вони щоб його боялися і ненавиділи. Ось тоді Ярошевич скористається із своєї влади, як схоче.

Ворожості від бригадира, однак, Ярошевич не домігся, хлопці були з розумом і коли кого зненавиділи, так це самого Ярошевича. Якщо раніше за начальникування Терешкова путійці ще остерігалися, то потім та осторога відпала. Тепер вони говорили відкрито поміж собою — змовлялися, як учинити німчурі «тарарам». Дуже закортіло їм цей «тарарам» здійснити, тим більше що в лісах уже загуло-загуркотіло, з'явилися партизани, одного разу спалили дві вантажівки на лісовій дорозі недалеко від станції. Бригада Сущені тоді працювала на Кузовськім болоті, там було чимало роботи — підготувати залізницю, замінити шпали, — взагалі дільниця була найгірша, і вони трудилися там з весни. А тут новий начальник перекинув їх на залізничне заокруглення перед Виспянським мостом, мовляв, шеф-німець перевірив щойно, треба пройтися, вивірити радіус і підбити сотню шпал. Бригадир завжди був людиною слухняною, і вони назавтра раненько взяли інструменти і з ручною котилкою потюгикали полотном до Виспянського мосту.

Робили там днів зо три, і саме тоді німці почали пускати поїзди на схід уночі. Що вони там везли, путійці добачити не могли, але так міркували, що, мабуть, важливе щось, може, танки навіть, якщо для перевезень користувалися виключно темною порою доби. І ось якось наймолодший серед них, той фезеушник Міщук, коли вони, посідавши рядком, перекушували, і каже: «А давайте-но розгвинтимо одну ланку і вчинимо «тарарам». На заокругленні вдало вийде». Тапчевський подумав і підтримав: «А що, — каже, — добра думка». Карабань тоді промовчав, а Сущеня обурився — що надумали! «Німці — вони дурні, чи що, не здогадаються хіба? Стик же розгвинчений, відразу видно». Почали сперечатись, і Міщук з Тапчевським доводять, що коли поїзд полетить під укіс, тут жодного стику не залишиться, усе перекришить, перекрутить, як он біля лемішовської будки. Місяць тому там була аварія чи, може, вибух, і вони бачили, що там робилося. Там справді була каша з рейок, шпал, вагонів. Але там трохи інший профіль колії, там виїмка, а не заокруглення.

Із самого початку Сущеня був проти цієї задумки, бо знав, може, краще од інших, що дуже важко буде сховати кінці у воду, заокруглення — не виїмка, тут, мабуть, більше полетить під укіс. Полетить у заплаву або навіть у річку, під міст. Це непогано, навіть дуже добре. Тільки ось той стик як би не залишився прямим доказом. Дуже сумнівався Сущеня, але в його хлопців уже очі загорілися — давай та давай! І він не схотів, щоб його вважали боязким чи ще гірше