Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Беренкройц перепливає Левен. Перепливає в цю вечірню годину озеро моєї мрії — я бачила, як на його берегах прогулювалися боги, а з його хвиль повставали чарівні палаци. Він поминає лагуни острівця Лаге, де сосни на низьких округлих намулах піску виростають, наче з води, де на стрімкій скелі ще височать руїни піратського замку. Поминає смерековий парк на Борзькому пригірку, де над проваллям звисає на грубому корінні стара сосна й де зловлено колись великого ведмедя, де старі могили й кам’яні насипи свідчать про давнину.

Він обминає пригірок, виходить з човна під цвинтарем І стернею графа Дони простує до могили Аквілона. А прийшовши, гладить траву, як гладять ковдру, що нею вкритий хворий приятель. Потім дістає карти й сідає коло могили.

Сердешний Юган-Фредерік, він тут лежить такий самітний, що радий буде погуляти в карти.

— Сором і ганьба, щоб такий чоловік та лежав за муром, — каже великий мисливець на ведмедів Андерс Фукс, і собі сідаючи біля полковника.

А маленький Рустер, флейтист, озивається тремтячим голосом, і з його почервонілих очей капають рясні сльози:

— Після вас, пане полковнику, після вас я не знаю кращої людини за нього.

Троє шановних добродіїв умощуються навколо могили й поважно роздають карти. (Я дивлюсь на світ і бачу багато могил. Ось спочиває можновладець, придавлений мармуровою плитою. Над ним лунає жалібний марш, схиляються прапори. Я бачу могили тих, кого дуже любили. На них лежать квітки, зрошені слізьми і вкриті поцілунками. Бачу забуті могили, пихаті, брехливі й мовчазні, проте ніколи ще не бачила, щоб чорний у білу кратку нижник і блазень з дзвіночками на шапці запрошували до гри приятеля з могили.

— Юган-Фредерік виграв, — гордо заявляє полковник. — Ще б пак, я сам учив його грати. Авжеж, тепер ми всі три мертві, а він єдиний живий.

Потім він збирає карти, підводиться і разом з приятелями повертається до Екебю.

Тепер мертвий знає й відчуває, що не всі забули його самітну могилу. Дивну шану склали ці здичавілі серця тому, кого вони любили, але той, що лежав за муром, чиї мертві кістки не могли спочити в освяченій землі, той напевне зрадів, що не всі відцуралися від нього.

Приятелі мої! По смерті я напевне спочину на цвинтарі, в родинному склепі. Я напевне не загарбаю чужого майна й не відберу собі життя, але й напевне не здобуду такої любові, напевне ніхто стільки для мене не зробить, як кавалери зробили для того самогубці. Ніхто не прийде ввечері, коли зайде сонце і коли стає лячно й сумно в саду мертвих, і не вкладе в мої кістляві пальці барвистих карт.

Не прийде навіть ніхто зі скрипкою й смичком — що було б мені куди приємніше, бо карти мало мене ваблять, — і не заграє, аби душа моя, що блукатиме навколо зітлілого на порох тіла, погойдалася на хвилях музики, як лебідь гойдається на блискучій воді.

Розділ двадцять сьомий

ДАВНІ ПІСНІ

Одного тихого надвечір’я наприкінці серпня Мар’яна Сінклер сиділа в своїй кімнаті й перебирала листи й інші папери.

Навколо неї був розгардіяш. Долі стояли великі шкіряні валізи та ковані залізом скрині, а на стільцях і канапах лежало всяке вбрання, принесене з горища, вийняте з шаф і шухляд. Блищав шовк і льон, оздоби відкладено чистити, а шалі й хутра ще треба було оглянути й вибрати необхідне.

Мар’яна готувалася в далеку дорогу. Навіть не знала, чи ще коли повернеться додому. Вона якраз стояла на роздоріжжі життя, тому палила багато старих листів і щоденників. Не хотіла, щоб її обтяжували спогади про минуле.

Ось їй попала до рук пака давніх віршів. То були записи народних пісень, що колись їй співала мати, як вона була мала. Мар’яна розмотала шнурочок, що ним була зв’язана пака, і почала читати.

За хвилю вона сумно всміхнулася. Дивної мудрості вчили ті давні пісні!

Не вір щастю, не вір прикметам щастя, не вір трояндам, їхнім прекрасним пелюсткам!

Не вір сміхові, казали вони. Ось їде красуня Вальборг у позолоченій кареті; вуста її сміються, але вона така смутна, ніби копита й колеса ламають її щастя.

Не вір танцям, казали вони. Ноги легенько підстрибують на вощеній підлозі, а серце важке, мов оливо. Весело й хвацько танцювала Керстін, поки протанцювала своє молоде життя.

Не вір жартам, казали вони. Не одна сідає до столу жартуючи, а сама вмирає з розпуки. Ось сидить молода Аделіна й задля жарту погоджується прийняти руку й серце герцога Фрейденборга, а сама знає, що той жарт додасть їй снаги вмерти.

О ви, давні пісні, чому ж тоді вірити — сльозам і смуткові?

Легко примусити засмучені уста всміхатися, але веселий не може плакати. Давні пісні вірять тільки сльозам і зітханням, тільки смуткові і прикметам смутку. Тільки смуток дійсний, незмінний, тверда підвалина під сипким піском. Треба вірити тільки смуткові та його прикметам.

А радощі — це той самий смуток, що вміє прикидатися. На землі, властиво, панує самий смуток.

— О ви невтішні, — мовила Мар’яна. — Яка ж коротка ваша мудрість супроти повноти життя!

Вона підійшла до вікна й виглянула в садок, де гуляли її батьки. Вони походжали туди й сюди широкими стежками й розмовляли про все, що траплялося їм, на очі, — про траву на землі й пташок у небі.

Он і там серце зітхає з горя, хоч ніколи не було таке щасливе, як тепер! — сказала Мар’яна.

І раптом вона подумала, що, мабуть, смуток і радість залежать від самої людини, від того, як дивитися на речі. Вона питала себе, чи те, що сталося з нею цього року, щастя чи нещастя. І не знала добре, як відповісти.

Вона пережила тяжкий час. Душа її була змучена. Схилилася під тягарем приниження. Коли вона повернулась додому, то сказала сама собі: «Я не пам’ятатиму того лиха, що мені завдав батько». Але серце її повелося інакше. «Він завдав мені страшного болю, — заявило воно, — розлучив мене з коханим і довів до розпуки, коли бив мою матір. Я йому зла не бажаю, але боюся його».

Мар’яна, завважила, що їй доводиться силувати себе бути спокійною, коли батько сідав біля неї. Їй просто кортіло втекти від нього. Вона спробувала перемогти