Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Аж уночі снилось Івасеві те свято та осяяна сосонка – все те диво, що він бачив.

Другого дня вийшов Івась на подвір'я до батька, а батько вже коня запряга. Бачить Івась – виволокли слуги з будинку сосонку й кинули її надворі, біля дровітні; сказали, що вдень багато гостей буде, то не потрібно, щоб таке чепірадло в світлиці стояло. Лежить бідна сосонка, розчепіривши те обдерте гілля… Вчора вона була така велична, а тепер?. Глянув Івась та аж йому шкода стало. Не знав він того, що й з людьми часто так буває!

Дививсь, дививсь Івась та й заманулось йому взяти додому тую сосонку; на ній пак були ще недогарки, стреміло кілька золотеньких цяцьок, обривків ланцюжків паперових. «Можна дома показати, а як ще те почіпляти, що пани дали, ото-то здивуються наші! – думає Івась. – Куди пак! Яблучка та золоті горіхи на сосні – аж п'ять, – чи в хуторі таке бачили?»

Спитали в двірника, чи не можна б узяти сосонку?

– Та можна, – каже, – нащо вона тепер здалась? Тепер вона нікуди не годна!

Як то було сосонці слухати отаке?!

Поїхали наші, повезли сосонку до свого двора. От уже й до лісу під'їхали; всі дерева так дивуються: що се таке зі сосною сталося? Стовбурець управлений в перехрестя, на вершку золота звізда стремить!.

– Подивіться, – каже берізка, – які на ній ланцюжки рожеві!

– Ет, – цвірінькнув снігирчик, – не хотів би я й ланцюжків, хоч би й рожевих! Нема в світі кращого, як воля!

Приїхали наші, втягли сосонку в хату. Гомін такий знявся! Івась розповідає, показує цяцьки, діти всі щебечуть, дивуються!. А ввечері Івась таки почепив на сосонку все, що мав, ще й недогарків кілька позосталих запалив. От так утіха була малим.

Та не довго й тут була шана сосонці: через день діти витягли її на двір і поставили її коло порога. Нічогісінько вже на ній не було!. Єдину втіху мала вона в тім, що розповідала горобчикам, які сідали їй на гілочки, яка то їй честь була у панів того вечора!.

А згодом побачила сосонка, що стала вона сохнути, жовкнути…

Одного дня Іван і каже батькові:

– Тату, порубайте вже сосну на дрова, бо вже вона пожовкла!

А батько одказує:

– Нащо її рубати! Краще я поставлю її замість віхи, отам, на дорозі, бо тепер раз у раз метелиця дорогу замітає; вже нащо я дорогу знаю, і то вчора блудив. Нехай хоч сосонка для прикмети на дорозі стоїть.

Поставили сосонку на полі, при дорозі. Стоїть вона, людям дорогу показує.

Одного разу їде Івась у санках з батьком та й каже їй:

– Бувай здорова, сосонко! Уже я з дому від'їжджаю! Прощавай!

«Що се таке? Чого він прощається?» – дума сосонка.

А воно й справді те було, що Івась від'їжджав. Приїхала якось до них Максимова кума, ота нянька, та й почала казать, що її пани шукають хлопця до послуги в горницях і що добре було б віддати в ту службу Івася; намовляла, що він собі одежі й грошенят заслужить та й в люди потроху вийде. Як почала вмовлять, то й одвезли ото Івася, за яким часом, на службу до панів.

Та щось не дуже-то йому на тій службі повелося. Не сподобалось йому… Перше всього ймення йому перемінено: був він Івась, а то став уже «Ванька»; потім дали йому таку вузьку та тісну одежину, посадили в прихожій, а часом пошлють куди. Туряють Івася пани, штурхають у потилицю слуги. Одно слово, за попихача в усіх. Одного разу старший слуга так побив Івася за якісь панові чоботи, що Івась довго плакав… А другого разу горнична за ножі набила…

– Ні, годі сього! – зважив сам собі Івась і задумав утекти.

Була масниця, був у панів великий бенкет; в будинку знявся такий шарварок, що ніхто й не зауважив, як зник Івась. Огледілися потім: «Де Ванька? Покличте Ваньку!» А «Ваньки» вже й сліду нема – за містом уже!

Іде Івась: уже він далеченько в полі опинився, вже не боїться, що ось-ось наженуть!. І так йому любо, що то він на волі, навіть не холодно здається, дарма що й сніжок іде. Просторо так навкруги, повітря таке чисте, та біло, біло так усюди!.

Але ж от погано, починає смеркати, та й сніг дедалі більший та більший віє, та ще й вітер його крутить, аж іти тяжко. Мете… Ох, Боже мій, та де ж вона та дорога? Лишенько! Збився Івашко з дороги! Кидається він то в той, то в той бік, сльози рвуться з очей, бо нічого не вдіє! Не знає вже, де він і що… Може, воно недалеко від дому, а може, – зовсім не туди він іде, куди слід! «Боже мій! – плаче Івась, – що ж се зі мною буде? Замерзну я в полі!» (А вже й так ноги дуже померзли!) Плаче бідний Івась, крізь завірюху нічого перед собою не баче. Коли се дивиться – щось мріє… Перше злякався, думав, що вовк; коли ні: то дерево… Боже мій, та се ж та сосонка, що батько Івасів поставив; он і друга віха! Зрадів Івась, де в нього й сила знов узялася. Бреде через замети. О, тепер він вже знає, куди йому держать! Тепер він доб'ється додому.

Добився! Ось і хата його. Дома ще не сплять, у хаті світиться – вечеряють, либонь. Підійшов Івась під двері, боїться й у хату йти, щоб не сварили, що втік. Почула мати:

– Цитьте, – каже, – діти, мовби щось плаче, чи що!

– Та то вітер у комені, – каже батько.

– Та ні, бо таки не вітер…

Коли відчинили двері, аж то Івась у сінях!. До нього, питають:

– Що се таке?. Звідкіля се він?

А він ледве промовляє за слізьми:

– Я покинув, я не можу там бути, там мене б'ють усі… Я не можу!

Що ти будеш казать дитині, як воно отаке бідне, плаче, тремтить, руки подубли!.

– Моя доленько! – скрикнула мати, роздягаючи Івася та придивляючись на нього при світлі.

– Та яке ж ти худе стало! Яке ж то тобі лишенько було!.

Відігріли Івася, нагодували, положили спати на печі. Другого дня встав Івась, виспаний, та такий радий, що то він дома, на волі! Ніхто його не ганяє, ніхто стусанів не дає!. Побіг з братом Андрійком надвір,