Читати книгу - "Яса. Том 2"

народжується з нічого, серце її підказало, бо очі, розум побачили, обрахували військо своє і вороже, визначили його розташування, слабке місце в його строї і навіть настрій. Хіба можна визначити настрій ворожого війська з такої відстані? Можна. З того ж таки, як розташоване, як стоїть, навіть з піднятих списів і шабель. Отже, цей момент — відважність, зухвальство в поєднанні з розрахунком. Ворог не сподівається, що ти можеш рознести його в цю мить. Здебільшого обидві лави довго приглядаються одна до одної, зав’язуються окремі герці. А ти зневажив усе й поклався на удачу. Водночас її продиктували розум і серце. А далі, в бою, — вже тільки вона. Стає моторошно і трохи аж весело, немає й тіні страху, остороги, є віра в перемогу і в те, що тебе нізащо не вб’ють, що ти не погинеш. Віра, яка майже дорівнює безсмертю. Все те — в наступі, в атаці. Тепер — навпаки. Отако само подумати за ворога. Пошукати слабкі місця в своїй обороні, не дати навальним ударом зім’яти який — небудь полк. І вистояти самому, і впевнити всіх, що оборона міцна, ворог не страшний. Зібрати воєдино всю волю, весь спокій і стояти непохитно. У цьому — запорука перемоги.

Сірко дійшов до середини шанців. Зупинився — чув плечима, як тужавіє обрій, але не оглядався. Знав — татари не підуть з ходу. Вже бачать, що козаки готові до оборони, — та й не сподіваються захопити фортунно, — дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чауші, рвуть бороди солтани, літає поміж ордами солтан під бунчуком. Розпалюють себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите «алла», від чого зірвалися чайки й крячки на лимані, подалися геть, уже стогне під копитами степ. Ковила свистить під вітром, як сто шабель, може, й вона почуває, що скоро стане з білої червоною.

Саме тепер має показати найбільший спокій.

Сірко зняв шапку, витер обличчя. Парило. Гірко пахли трави, солоно дихав лиман, здавалося, ці два запахи змагалися між собою. Вода біліла, як розлите срібло. Тепер увесь козачий табір лежав перед зором кошового. Запорожці стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води Сиваша, й відкопалися од степу шанцями. Весь півострівець був складений мовби з двох половинок — нижчої, куди у високі повені сягали води лиману, порослої кермеком та кущиками солонцю, й горішньої, уступом, — степової, у сивому євшані, миколайчиках, інших, уже пожухлих, травах та бур’янах.

На нижній коноводи тримали коней і сіріли намети (серед них найбільший, голубий, — похідна церква), на горішній — чорнів гуляй — городок — земляний насип і шанці. За спиною в кошового лежав Крим, попереду крилася сивим маревом Україна. Мертво зблискували води лиману, мертво чорніла під ногами земля, навіть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим. Сірко не намагався перейняти мислію власну долю, не думав, що може, на той бік лиману вже переведуть тільки вороного коня, а його самого присиплють ось цією землею. Думав лише про землю за сивим маревом й про людей, які довірили йому свої долі. Чого вони ждали? На що сподівалися?

Золота й шовків, захоплених в Козлові та Бахчисараї? Можливо.

Тої хвилини, коли вперше побачать очі звільнених бранців? Того, либонь, не забути. А так само й дзвону кайданів, коли їх розбивають на камені.

Молитви в церкві за Боже воїнство, що заступило рідний край від супостата? Мабуть.

Щастя рідної землі?

Того — напевне!

Кошовий підніс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене серце. Казав суворо, впевнено, розважливо:

— Отамани — молодці, як стар, так і млад! Всі ви бачите адверсора, лютого ворога, що цілиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати. Харциз хоче не дати вивести з неволі бранців, братів наших, хоче понищити нас, заступників свободи отчого краю. Всі ми ханові й султанові — як кістка в горлі. Коли б не ми, він давно б сплюндрував наш зелений край, витоптав жито й забрав у неволю діти. Отож, брати, й розсудіте, за кого принесли на поле битви голови наші. Нам є за що боротися: за віру, за вітчизну, за жон і дітей наших. Покладайтеся на Бога — й жодна ворожа нога не ступить через оці шанці на Україну.

— Слава отаману! — загукали козаки.

Сірко хвилину зачекав і мовив тихо та переконано:

— Відступати нам нікуди: позаду Сиваш, хто побіжить — загине в його гнилих водах, ніхто його не обтужить, й не буде йому прощення на тому світі. Пам’ятаймо про тих, що довірились нам, сподіваються вернутися цією дорогою додому. Станьмо ж єдинокупно, серце до серця, не страшімося ворога, нехай він страшиться нас. З Богом, діти мої!

Сірко зійшов і став у першому ряду за шанцями. Позад нього стояли Кугукало, сигнальник, десять чоловік із куреня і варта. Осавул з прапором одійшов трохи назад. Татари в’южились на відстані гарматного пострілу — їх було добре видно на тлі сірого, вигорілого степу: білі й чорні бунчуки, зелені прапорці, списи, що стояли, як ліс. І враз ліс списів і прапорців здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь від крику й тупоту — шаленою фугою татари помчали на козаків.

Бурий степ летів під кінські копита, здавалося, лава вбивала його під себе. Віками лежав негвалтований, віками цвіли квіти, дозрівали й сохли трави. Зараз гострі копита підтинали їх під корінь. Довго — довго пам’ятатиме ця земля скажений гуркіт копит, довго не ростиме тут ковила. Кілька вершників випередили лаву, летіли, як птиці—хохітви.

Сірко обтоптав чобітьми місце — так, щоб для правої ноги було опертя, взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блідий, його довгасте обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухі губи, а очі стали великі й круглі. Хоч Кугукало вже не юний парубок, одначе це його другий бій, а в пішому строю — взагалі небувалець зовсім. Воно таки до кольок у печінках страшно стояти й дивитися, як на тебе летить ощирена списами й шаблями лава, почувати всі списи на своєму серці, а шаблі на голові. Й думка, хоч як її проганяй, крутиться тільки довкола смерті та полону, й хтозна, що страшніше. Нічого не боїться воїн так, як полону. Самі ж басурмани кажуть: лише той, хто побував у полоні, знає, що таке ворог. А Сірка й самого сушить спека, й він знає, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлі і сперло подих. Скоріше б починалося. В грудях піднімалася темна радість, тужавіла