Читати книгу - "11/22/63"

раптом спохмурнілого дня, коли ось-ось почнеться дощ; я бачив довгі пасажирські потяги з назвами «Південний літун» та «Зірка Тампи», що мчать у ті американські землі, куди не вільно сунути зимі. Я бачив старих, котрі смокчуть свої люльки, сидячи на лавах на майданах маленьких міст. Я бачив мільйон церков і цвинтар, де щонайменше сотня вірян стояли колом навкруг ще розкритої могили й співали «Старий грубий хрест»[300]. Я бачив людей, які будують стодоли. Я бачив, як люди допомагають людям. Двоє таких у пікапі зупинилися допомогти мені, коли зірвало кришку радіатора в мого «Санлайнера» і я поряд з ним, поламаним, стояв на узбіччі дороги. То було у Вірджинії, близько четвертої дня, і один з них спитав у мене, чи маю я місце, де мені переночувати. Я можу собі уявити, що схоже на це могло траплятися і в 2011 році, але з натяжкою.

І ще одно. У Північній Кароліні я зупинився заправитися у «Гамбл Ойл»[301], а сам пішов до туалету, що містився за рогом. Там було двоє дверей і три таблички. Акуратними літерами виведено ЧОЛОВІКИ на одній та ЛЕДІ на другій. Третя табличка була вказівником на патичку. Стрілка показувала на зарослий чагарниками байрак позаду автозаправки. На ній було написано КОЛЬОРОВІ. Заінтригований, я пішов униз стежкою, рухаючись боком у тих місцях, де безпомилково вгадувалося зелено-буре, з масним блиском, листя отруйного плюща. Я сподівався, що матінки й татусі, котрі мусять проводити тут своїх дітей до бозна-якого туалету, що чекає на них десь там, внизу, спроможні розпізнати ці небезпечні кущі, бо наприкінці п’ятдесятих більшість дітей носили короткі шорти.

Ніякого туалету там не виявилося. У кінці стежки я побачив лише вузький ручай, через який було перекинуто дошку, що лежала на парі потрісканих бетонних стовпчиків. Чоловік, щоб йому помочитися, міг стати просто на березі ручаю, розстебнути ширіньку, і вперед. Жінка могла, тримаючись за якийсь кущ (звісно, якщо той не був ні отруйним плющем, ні отруйним дубом), сісти навпочіпки. На дошку слід було сідати тому, хто хотів похезати. Хоч би й у зливу.

Якщо я десь навіяв вам враження, що у 1958-му геть усе було, як у серіалі про Енді й Опі[302], згадайте про цю стежку, окей? Ту, що веде крізь зарості отруйного плюща. І про дошку через ручай.

2

Оселився я за шістдесят миль південніше Тампи[303], в містечку Сансет Пойнт. За вісімдесят доларів на місяць я винайняв собі хатинку-мушлю на найгарнішому (і найпустельнішому) пляжі з усіх, які я лишень тільки бачив. На моїй смужці піску стояло ще чотири подібних бунгало, усі такі ж скромні, як і моя хатка. Тих нуово-почварних дурно-маєтків, які, мов бетонні поганки, розрослися в цій частині штату пізніше, я не побачив там жодного. Був там супермаркет за десять миль на південь, у Нокомисі, і сонний торгівельний квартал у Вінісі[304]. Шосе № 41, яке тут називають Теміемі Трейл[305], тоді скидалося радше на якийсь сільський шлях. Ним треба було їздити неспішно, принаймні з настанням сутінок, бо там полюбляли прогулюватися алігатори з броненосцями. Між Сарасотою та Вінісом ще траплялися фруктові ятки й придорожні міні-базарчики, стояла парочка барів, був і танц-хол з назвою «У Блекі». Поза Вінісом, братчику, ти здебільшого вже залишався наодинці сам із собою, принаймні поки не доїжджав до Форт-Маєрса[306].

Я позбавив Джорджа Емберсона образу агента з нерухомості. Навесні 1959 року Америка увійшла в застійний період. На флоридському узбережжі Мексиканської затоки всі все продавали і ніхто нічого не купував, отже, Джордж Емберсон став тим, кого колись був уявив собі Ел: прагнучим письменницької кар’єри парубком, чий помірно заможний дядечко залишив йому достатньо на прожиття, принаймні на якийсь час.

Я дійсно писав, до того ж не один текст, а два. Ранки, на свіжу голову, в мене починалися з роботи над рукописом, який ви зараз читаєте (якщо взагалі там є ви). Вечорами я працював над романом, якому дав тимчасову назву «Місце вбивства». Під місцем малося на увазі, звісно ж, Деррі, хоча в моїй книжці воно мало назву Досен. Розпочав я її винятково як декорацію, щоби мати чим прикритися, якщо в мене з’являться друзі і хтось з них попрохає показати йому, над чим я працюю («ранковий манускрипт» я переховував у сталевому сейфику в себе під ліжком). Поступово «Місце вбивства» перетворилося на дещо більше за камуфляж. Мені почало здаватися, що цей текст дійсно чогось вартий, і зародилася мрія побачити його колись опублікованим.

Десь з годину на спогади вранці і приблизно година на роман увечері, тож у мене залишалося доста часу, який вимагав заповнення. Я пробував рибалити, і риби, яка буквально вимагала, щоб її виловили, там було достобіса, але мені таке не сподобалося і я покинув цю справу. Гуляти пішки приємно було на світанку та коли вже сідало сонце, але аж ніяк не серед розжареного дня. Я став регулярним відвідувачем єдиної в Сарасоті книгарні, а також проводив довгі (і переважно щасливі) години в крихітних бібліотеках Нокомису та містечка Оспрі.

Я також знову і знов перечитував Елів матеріал про Освальда. Врешті-решт мені розвиднилося, що ця звичка є не чим іншим, як нав’язливою манією, тож я сховав той зошит до сейфика, під мій «ранковий манускрипт». Я називав Елові нотатки вичерпними, і саме такими вони мені тоді й здавалися, проте з плином часу — цієї конвеєрної стрічки, на якій усі ми змушені їхати, — що підносив мене дедалі ближче до пункту, де моє життя мусило перетнутися з майбутнім молодим убивцею, вони почали здаватись вже не зовсім такими. В них зяяли діри.

Подеколи я кляв Ела за те, що той присилував мене кинутися сторч головою до цієї місії, проте в більш ясному стані розуму я усвідомлював, що ніякої різниці не було б, аби я мав додатковий час на підготовку. В такому випадку все могло бути навіть гірше і Ел це, либонь, розумів. Навіть якби він не вбив себе, я мав би хіба що пару тижнів, а скільки книжок було написано про перебіг подій, що привели до того дня в Далласі? Сто? Три сотні? Мабуть, десь під тисячу. Деякі автори погоджувалися з думкою Ела, що Освальд діяв сам-один, деякі доводили, що він був частиною розгалуженої змови, деякі вперто запевняли, що він взагалі не натискав гачок і був саме тим, ким він назвав себе після арешту — цапом-відбувайлом. Скоївши самогубство,