Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Карел Ванєк

***

Кадет Біґлер відізвався негайно з-під вікна:

— Перехід границь великої держави є завжди дуже поважною операцією. В часі мого останнього побуту у холеричній лічниці я студіював й устійнив понад усякий сумнів, що на відтинку, який тепер саме займаємо, маємо проти себе трикутник російських твердинь: Луцьк, Дубно, Рівне. Будемо мати до діла не тільки з піхотою в стрілецьких ровах і малокалібровою артилерією. Підемо, мої панове, на форти, на бетонові бльокгавзи, буде нас пражити фортечна артилерія. А це вже щось гірше, як польова боротьба. Головне завдання припаде нашій артилерії. Вона мусить зробити з російських фортів решето, ми вліземо в ті дірки, мов оси, і тоді на баґнети: Гурра! Гурра!

Кадет Біґлер був вже п’яненький і здобуття російських твердинь уявляв собі як щось дуже легке…

— Повна рація, — відізвався лейтенант Дуб, якому горілка теж уже підійшла була до чубка. — Повна рація. Але само здобуття і вдержання ворожих твердинь мусить стати ділом піхоти. Вона мусить бути відважна і геройська. Піхота мусить мати ідею, а цією ідеєю є патріотизм, любов до найяснішого нашого монарха і його родини, журба за добро держави. Цих чеснот нашій геройській армії не бракує, тому мусимо виграти! Бо війну виграє ідея, ідея і ще раз ідея! Таку саму думку висказував ще перед війною наш староста в частеньких балачках зі мною. Панове товариші! Чи ви здаєте собі гаразд справу з того, яка це є велика сила, коли до бою йдеться з ідеєю? Думаю, що не потребую вам цього точніше з’ясовувати.

Лейтенант Дуб розглянувся побідно довкруги і в тій хвилі йому здавалося, що він є наче сам горбатенький австрійський князь Євген Сабавдський, який завжди говорив: щоб виграти війну, потрібно на те — грошей, грошей і ще раз грошей.

Капітан Заґнер якось бездушно і тупо глядів в один кут кімнати, начеб у ньому чогось шукав, а оберлейтенант Лукаш обрізував собі ножиком нігті.

Дуб став говорити дальше:

— Найважнішу ролю в життю вояків грає виховання. А цим вихованням займаємося ми, професори, в школі. Так. Професори, професори і ще раз професори є тими, що будують за мирного часу підвалини вояцького духа.

Лейтенант Дуб налляв собі свіжу склянку жовтої горілки і душком вихилив.

Кадет Біґлер сидів дальше при вікні і робив ідіотичну міну.

Капітан Заґнер двигнувся з трудом з крісла і поплентався хитким кроком надвір. Інші старшини поклали голови на стіл і небаром почали вже хропіти. Тільки один Дуб обертав дальше п’яним язиком:

— Усе за цісаря! Усі за цісаря! Усе для дитини. Ми, професори, це знаємо! Хай живе армія. Усе для дитини! Нема нічого вищого від професора і дитини! Професор — це ідея, ідея — це професор! Без ідеї нема професора, без професора нема ідеї, мої панове! Там, де професор — там ідея, де ідея — там професор!

Тут лейтенант Дуб налляв собі ще одну склянку жидівського «коньяку» і патякав дальше:

— Без професора нема… склянки, без склянки нема професора… Хай живе Австрія… Коли б її не було, треба було б її створити, як сказав один професор… Хай живе професор наш найясніший пан Франц Йосиф і його ідея… Без склянки нема професора, без професора…

Не встиг вже докінчити того речення і звалився з крісла під стіл. Під столом ще пробурмотів:

— Де професор — там ідея… ідея… наш найясніший…

Тим часом капітан Заґнер знов повернувся до їдальні і наливав собі в склянку жидівського коньяку. За ним влетів до їдальні заляканий кухар Юрайда і голосив:

— Слухняно голошу, пане капітане, ви наказали мені зробити сальцесон, отже я зробив його і заніс до пивниці, щоби вистиг. Під ним була дощинка, а на ньому також дощинка і чималий камінець, щоби сальцесон спрасувався. Так воно все робиться. Але чура пана оберлейтенанта Лукаша Балоун підглянув як я це все робив, закрався до пивниці і з’їв усе до чиста, навіть з нитками. Не чекав навіть аж вистигне. Отже, слухняно голошу, пане капітане, того сальцесону вже не дістанете, бо його вже нема. Так є! Я тому не винен.

Капітан Заґнер, який чув вже від Лукаша про пажерливість Балоуна, потермосив за рам’я дрімаючого оберлейтенанта і сказав крізь сміх:

— Слухай, Лукашу, йди зроби лад. Той твій ненажера з’їв цілий сальцесон. Шкода, бо ти тішився, що догодиш собі того сальцесону з цибулькою! Ну, ну, прийми заяву співчуття. А раджу тобі, не держи ніколи біля себе соли або перцю, бо той ведмідь ще тебе колись проковтне. Лягай спати завжди зі шаблею.

Розіспаний Лукаш закляв, припняв шаблю і зійшов наділ за кухарем. На подвір’ї на купі полін сидів Балоун, а перед ним стояв з файкою в зубах Швейк і говорив:

— Бачиш, ти пацюку, до чого довела тебе твоя пажерливість! Фе! Хто бачив пожирати панам старшинам сальцесон! Ах, ти нещасний смоку, ти потворо, чейже тебе за це розстріляють!

Оберлейтенант крикнув насамперед на Швейка:

— Герґот! Стули морду, бо розідру її від вуха до вуха!

— А ти, Балоуне, свине чорна, що собі гадаєш?! Встань, принайменше, ти бугаю громадський, коли з тобою розмовляю.

Швейк вийняв з уст файку і сказав:

— Мельдую послушно, що він навіть не може встати. Такий є пригноблений. В Празі на Нуслях, був, пане оберлейтенанте, такий один вислужений капітан, що так обжирався, що…

— Мати Божа! Швейку, морду замкніть, бо проб’ю наскрізь!…

— Встань, ти худобино, — крикнув знов Лукаш до Балоуна. — Ти воле, ти слоню, ти, ти, ти… гіпопотаме… Може, вже зачнеш мене їсти. Починай!… Принеси собі з кухні соли або перцю!… Ти, ти людоїде. Мені й так вже здається, що я не цілий ходжу, що чогось мені вже бракує…

— Мельдую послушно, — сказав Швейк, — нехай пан оберлейтенант справді добре себе оглянуть…

— Доннерветтер, — заревів Лукаш і витягнув з піхви шаблю, але таки зараз її запхав назад.

— Я тут з вами обома, лотри, не видержу, я хіба застрілюся… Може будете так ласкаві застрілити мене?…

— Йой, йой, йой, бідна ж моя тут голова, — почав Лукаш по п’яному заводити, — мене хоче моя служба застрілити… Йой, йой, йой! З’їли сальцесон, ще й мене хочуть з’їсти…

— Ванєку! — крикнув знов Лукаш. — Балоуна в’язати щоденно через три дні до стовпа по дві