Читати книгу - "Чорний обеліск"

— Іди ж! — шепоче вона високим, чужим голосом. — Вона побачить тебе, Ральфе! Швидше!

Я зачиняю за собою двері і спускаюсь сходами вниз. У вестибюлі сидить чергова сестра. Вона знає, що Верніке дозволив мені відвідувати Ізабелу.

— Вона спокійна? — питає сестра.

Я мовчки киваю головою і виходжу в парк, до воріт, якими заходять відвідувачі. Що це знову було з нею? думаю я. Хто такий Ральф? Вона ще ніколи не називала мене так. І що вона мала на увазі, говорячи, що мене ніхто не повинен бачити? Я ж уже не раз був увечері в її кімнаті.

Я йду вниз до міста. Кохана, думаю я, і мені знову спадають на думку мої гучні слова. Мене охоплює якась нестримна туга і невиразний страх, хочеться втекти від усього цього, і я майже біжу назустріч містові з його вогнями і теплом, з його вульгарністю і вбогістю, з його буденністю, здоровою неприязню до таємниць і хаосу, як би там його не назвати.

Вночі мене будять чиїсь голоси. Я відчиняю вікно і бачу, що це несуть додому фельдфебеля Кнопфа. Досі такого не бувало: він завжди повертався сам, навіть коли напивався до нестями. Кнопф голосно стогне. У деяких вікнах сусідніх будинків спалахує світло. З одного з них лунає пронизливий крик:

— Триклятий п'яниця!

Це вдова Конерсман, найбільша плетуха на нашій вулиці. Не маючи чого робити, вона завжди веде спостереження за всіма сусідами. Я маю підозру, що вона вже давно стежить за Георгом і Лізою.

— Заткніть пельку! — відповідає їй з темної вулиці невідомий герой.

Я не маю уявлення, чи він знав вдову Конерсман. У всякому разі після якоїсь миті німого обурення на вулицю виливається такий потік прокльонів йому, Кнопфові, звичаям міста, держави і всього людства, що аж луна йде поміж будинками. Кінець кінцем удова замовкає, пообіцявши наостанці донести на невідомого героя Гінденбургові, епіскопові, поліції і тому, в кого він служить.

— Заткніть пельку, бридка відьмо, — відповідає їй чоловік, якому темрява надає, очевидно, надзвичайної сміливості. — Пан Кнопф важко захворів. Краще б це сталося з вами.

Удова відразу ж починає нову атаку — таку шалену, що важко собі навіть уявити. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, вона намагається розглядіти з вікна злочинця, однак світло надто слабке.

— Я знаю, хто ви! — горлає вона. — Ви— Генріх Брюгеман! Не минути вам каторжної тюрми за те, що ображаєте беззахисну вдову, вбивце! Уже ваша мати…

Далі я не слухаю. У вдови й так вистачить публіки. Тепер уже майже всі вікна відчинені. Чути схвальне бурмотіння й оплески. Я сходжу вниз.

Кнопфа вже притягли на подвір'я. Він блідий, обличчя геть мокре від поту, ніцшевські вуса звисають на губи. Раптом він, скрикнувши, виривається з рук, хитаючись, ступає кілька кроків і зненацька кидається до обеліска. Він охоплює його рукам» й ногами, як жаба, притискується до нього й починає вити.

Я озираюсь. Позад мене стоїть Георг у своїй пурпуровій піжамі, за ним стара фрау Кроль, без вставної щелепи, в голубому халаті і з папільйотками на голові, а ще далі — Генріх на мій подив, у піжамі, а не в сталевому шоломі та орденах. Однак все-таки піжама в нього з матерії імперських кольорів — чорного з білим.

— Що трапилось? — питає Георг. — Знову біла гарячка?

Гарячка вже була в Кнопфа кілька разів. Він тоді бачив білих слонів, що виходять із стіни, й дирижаблі, що проникають крізь замкову шпарку.

— Гірше, — відповідає чоловік, що витримував напад вдови Конерсман. Це справді Генріх Брюгеман, монтер. — Печінка й нирки. Кнопф думає, що вони полопали.

— Чому ж ви притягли його сюди, а не в Маріїнську лікарню?

— Він не хоче в лікарню.

З’являється Кнопфова родина. Попереду фрау Кнопф, за нею три дочки, всі чотири розпатлані, заспані й перелякані. Кнопф знову починає вити.

— Ви подзвонили лікареві? — питав Георг.

— Ще ні. Ми мали по самі вуха мороки, поки тягли його сюди. Він хотів стрибнути в річку.

Кнопфові жінка й дочки хором голосять навколо старого. Генріх теж підходить до Кнопфа і намагається вплинути на нього, як на мужчину, камрада, солдата й німця, щоб він залишив обеліск і йшов спати, бо обеліск хитається під його вагою. Не тільки Кнопфові загрожує небезпека від обеліска, пояснює Генріх, а й навпаки — коли б з обеліском щось трапилося, фірмі довелося б притягти до відповідальності Кнопфа. Адже це коштовна річ, прекрасно одполірований з усіх боків граніт, і при падінні він, безперечно, пошкодився б.

Кнопф не розуміє Генріха; він ірже, витріщивши очі, як кінь, що побачив привида. Я чую, як Георг дзвонить із контори лікареві. На подвір'я заходить Ліза у вечірній сукні із гофрованого білого сатину. Вона пашить здоров'ям і дуже пахне кминовою горілкою.

— Палкий привіт від Герди, — каже вона мені. — Заглянь якось до неї.

У цю мить з-поміж хрестів вибігає пара закоханих і мчить вулицею. З'являється Вільке в нічній сорочці й дощовику, за ним іде ще один безбожник, Курт Бах, у чорній піжамі, підперезаній поясом. Кнопф виє далі.

На щастя, лікарня недалеко. Невдовзі приходить лікар. Йому наспіх пояснюють, що сталося. Одірвати Кнопфа від обеліска неможливо. Тому фельдфебелеві друзі стягують йому з кістлявого заду штани, лікар, який звик на війні ще й не до таких ситуацій, витирає шкіру намоченою в спирті ватою, подає Георгові маленького кишенькового ліхтарика і вганяє в яскраво освітлену сідницю шприца. Кнопф сповзає з обеліска…

Друзі підводять Кнопфа. Навіть лежачи на землі, він ще міцно тримається за обеліск; однак опір його зломлено. Я розумію, чому Кнопф, охоплений страхом, кинувся до обеліска: він провів тут чудові хвилини, коли в нього не кололо ще в нирках.

Кнопфа несуть до кімнати.

— Цього й слід було сподіватися, — каже Георг Брюгеманові. —Як це сталось?

Брюгеман хитає головою.

— Не маю уявлення. Він саме виграв заклад у чоловіка з Мюнстера. Вгадав, що одну горілку взято із «Шпатенброй», а другу — з ресторану «Квітка». Чоловік із Мюнстера привіз горілку в машині. Я був свідком. Коли він уже витягав гаманця, Кнопф раптом зблід і вкрився потом. За хвилину він уже лежав на землі, корчачись, блюючи й виючи. Решту ви бачили самі. І знаєте, що найгірше? Той тип із Мюнстера в метушні накивав п'ятами, не заплативши програшу. І ніхто його не знає, а ми так заморочились, що не подивились на номер його машини.

— Це, звичайно, жахливо, — каже Георг.

— Як на чий погляд. Доля, я б сказав.

— Доля, —