Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

До матчу залишалося дві години. Я мав на собі синьо-жовту хустину, пов'язану довкола шиї, ніби піонерський галстук. Уранці в околицях головного вокзалу я бачив групу якихось персонажів із синьо-жовтими прапорами, але в червоних футболках з написом «СССР». Це все спека, подумав я. Колективна втрата притомності і часткова амнезія. Дивно, але виходить ніби я вболіваю за ту саму команду, що й вони. З людьми цього типу я часом літаю в Україну через Дортмунд підозріло дешевими авіарейсами. Це так звані «рускіє нємци» — вони начебто живуть у Німеччині, але насправді все ще в еСеСеСеР. Це навіть з форми їхніх черепів, та навіть і їхніх зачісок видно, точніше, з відсутності в них будь-яких зачісок і присутності так званих спортивних стрижок.

Проте я не став ділитися з Яном усіма цими спостереженнями. Бо ми врешті заговорили про театр і про спектакль. Ми перемили кісточки героєві, зійшли за ним під землю, озирнулися на Евридику. Я не здогадувався, що там, у п'єсі, може знайтися місце і для неї. Де в мене Евридика? Ян відкрив мені очі на приховані можливості моєї власної п'єси. В його розумінні Евридика — це українська дівчина, яка виїхала на Захід і стала повією. Герой, Орфей, пускається в мандри, щоб розшукати її й повернути додому. «У такому разі Захід — це Аїд, підземне царство тіней», — здогадався я. «Так і є, — задоволено підтримав мене Ян. — Тут уже давно все померло». Проте серед тінисто-пивного і райського буяння бірґартену ця фраза звучала дещо пародійно. Ян трохи помовчав і виправився: «Хоч ніхто вже не знає, де нині Захід, а де Схід».

Чоловіки і жінки з тайсько-в'єтнамської обслуги бірґартену почали здаватися персонажами моєї п'єси, шукачами зачарованого Саду Ґерманійської Брами. Це, мабуть, вони додумалися продавати німцям єґермайстер зі знижкою. До матчу залишалась одна година і п'ятнадцять хвилин. Ми рушили в бік стадіону.

З огляду на кінцевий результат гри, мені краще поволі згортати цю розповідь. Ще й досьогодні важко згадуються ті 0:4 і методичне знущання знахабнілих від спеки іспанців над нашими гидкими курчатами. Тому я зупиняю цей день у самому його розпалі. Ян Йохимскі веде мене в бік стадіону, повз нас несуться якісь шалено дорогі джипи, обмотані українськими вишиваними рушниками, а таку кількість національних прапорів я, здається, востаннє бачив у листопаді 2004 року на Майдані.

Ми прощаємося перед входом, і насправді все тільки починається.

МАЙНЦ, 2005

У цій книжці я вже згадував про Майнц, але у зв'язку з Райном, «на берегах якого водяться цілі колонії водяних щурів». Завдяки цьому прогулянка Набережною Аденауера десь на зламі червня і липня може виявитися не тільки науково-пізнавальною, а й дослідницько-натуралістичною. Вистачає побачити першу і — як на разі — поодиноку хвостату особинку, що по-злодійському карколомно рвоне схилом дамби вниз, до води, як з усіх можливих шпарин полізуть наступна, третя, четверта, а відтак і справді цілі колонії згаданих особинок. І всі вони, ніби з тонучого корабля, сполохано зістрибують з дамби в річку — чому?

Невідомо. Зате відомо, що майнцькі береги обжиті водяними щурами до останньої нірки. Це як із нутрощами тієї потопельниці, яка вряди-годи виринає в німецьких віршах минулого століття: водяні щури живуть у ній, в її вбитому водою тілі, вони п'ють до останнього її холодну кров і до останнього їдять печінку та нирки. Аж поки черговий прозектор десь у підвалах морґу не відкриє шляхом розтину цю маленьку радісну таємницю життя після смерті.

Проте не вони, не водяні щури і навіть не їхня апокаліптична кількість, запам'яталися мені того разу найбільше, а таксисти. Таких помітних таксистів я більше ніде й ніколи не бачив. Як їх описати? Чи стане мені сили слів? Даруйте, якщо ні. Але ось моя спроба.

Видовжені обличчя, смаглі до бронзуватого відливу. Абсолютно правильні, як на медалях (ні, на глиняних таблицях!) профілі. Очі: великі, темні, якийсь писака вжив би епітет «перські», інший — «кінські». Довге, дуже довге, нижче плечей, волосся, часом сивувате і хвилясте. Такі ж хвилясті й окладисті, довгі бороди. І все це напрочуд цілісне та єдине. І в кожній таксівці за кермом по одному такому персонажеві. Точніше — героєві, епічному. Адже кожен з них виглядав на героя (і мага, і бога), а всі разом вони мусили становити вельми розгалужену династію чи принаймні секту, що її вік не менший трьох тисяч років.

У своїй лекції про дуенде Лорка описує товариство, яке збирається в певній таверні Кадіса послухати виступ Пастори Павон, знаної ще як Дівчина з гребенями. Серед інших екзотів, присутніх на цьому вже аж езотеричному зібранні, він називає і Флоридасів, «що вважаються м'ясарями, але вони — жерці й от уже тисячу років приносять биків у жертву Геріонові». Мені дуже подобається це місце, бо в ньому йдеться про таке проникнення углиб, від якого по шкірі мороз — навіть якщо ти вже й не зовсім чітко уявляєш собі, хто такий Геріон.

А ким насправді є ті, що вважаються майнцькими таксистами? Перевізниками до Місця Пісень? Я досьогодні не знав би правильної відповіді, якби не нагода їхати в одній таксівці з Пані Е. Вона велика поетка — з тих, які вміють зазирнути трохи далі, ніж дозволяє безодня. Під безоднею в цьому випадку я розумію мову. І вона переважно дозволяє нам не так вже й багато, але Пані Е. дозволяє більше. Зрештою, що таке «дозволяє»? Пані Е. просто бере її й володіє — брутально і хтиво. І в цьому її таємниця.

Тому саме вона, Пані Е., не втрималась і спитала в таксиста, звідки він тут і хто він. Це просте і загалом природне запитання (насправді два) люди на всьому світі ставлять одне одному дуже часто, іноді мільйони разів на день. Хоч іноді воно виявляється і не простим, і не таким вже й природним. І далеко не всі люблять на нього відповідати, і багато хто при цьому не каже правду.

«Іран», — відповів чужинець за кермом. І про всяк випадок додав: «Персія». «А ви?» ~ запитав, найімовірніше, з увічливості.

«Теж арії, — сказала Пані Е. — Україна».

Я ледь не провалився крізь заднє сидіння його таксівки. Краще б випасти з неї на всій швидкості, аніж мовчанням підсилити це раптове самозванство. Дорівнятися до цієї довжелезної бороди тисячоліть? Застрибнути в чужу