Читати книгу - "Вежа блазнів"

Вони виїхали на тракт, Рейневан зрозумів це зі зміни звуку й ритму стукоту копит по ґрунту. Він здогадувався, що це був гостинець, який вів до Франкенштейна, найбільшого з тутешніх міст. Але він втратив орієнтацію і не міг вгадати, чи вони їдуть у напрямку міста, чи віддаляються від нього. Обіцянка доставити його у Свидницю свідчила якраз про друге, однак визначені на підставі зірок сторони світу могли вказувати на те, що вони їдуть таки до Франкенштейна — скажімо, на нічліг. Він ненадовго перестав докоряти собі власною дурістю і взявся гарячково міркувати, придумуючи, що би то такого викинути і як би то його втекти.

— Х-о-о-о-о! — закричав хтось попереду. — Хо-о-о-о!

Спалахнув ліхтар, вихопивши з мороку кутасті контури возів і силуети вершників.

— Є, — тихо сказав Чірне. — Пунктуально! І там, де домовлено. Люблю таких. Але не завжди варто довіряти очам. Пане Гаетані, залишіться позаду і будьте пильні. Пане Ностіц, пильнуйте родича. Решта за мною. Х-о-о-о-о! Суди!

Ліхтар з протилежного боку затанцював у ритмі кроку коня. Наближалися троє вершників. Один закутаний, мов лялька, у важку широку шубу, що вкривала круп коня, у супроводі двох арбалетників, ідентичних зі стрільцями Чірне, — вбраних у хундсгугелі, залізні коміри та бригантини.

— Пан Гайн фон Чірне?

— Пан Гануш Трост?

— Люблю людей пунктуальних і які дотримують слова, — шморгнув носом чоловік у шубі. — Бачу, що наші спільні знайомі не перебільшували, коли порекомендували вас і дали якнайкращу характеристику. Радий вас бачити і тішуся, що співпрацюємо. Думаю, можемо рушати?

— Співпраця зі мною, — відповів фон Чірне, — коштує сто гульденів. Наші спільні знайомі не могли не поінформувати вас стосовно цього.

— Але ж, мабуть, таки не наперед, — фиркнув чоловік у шубі. — Ви ж, пане, либонь, не думали, що я на це погоджуся. Я — купець, ділова людина. А в нас прийнято так, що спочатку послуга, а потім оплата. Ваша послуга — це безпечно переправити мене через Срібний перевал до Броумова. Зробите — буде заплачено. Сто гульденів, гелер у гелер.

— Краще, — багатозначно наголосив Гайн фон Чірне, — щоби так і було. Справді краще, пане Трост. А на возах що везете, якщо можна запитати?

— Товар, — спокійно відповів Трост. — А який — моя справа. І того, хто за нього заплатить.

— Зрозуміло, — кивнув головою Чірне. — Зрештою, мені й не треба цього знати. Мені лише досить знати, що ваш товар напевне не гірший, ніж той, яким останнім часом торгували інші. Фабіан Пфефферкорн. І Миколай Ноймаркт. Про інших уже й промовчу.

— Може, воно й добре, що промовчите. Забагато балачок. А час би вже рушати. Пощо на роздоріжжі вистоювати, біду спокушати?

— Ваша правда, — Чірне розвернув коня. — Нічого ми тут не вистоїмо. Дайте знак, хай вози рушають. А щодо біди, то не бійтеся. Ота біда, яка останнім часом так лютує в Шльонську, має звичку бити з ясного неба. Якраз ополудні. Воістину, як говорять попи, daemonium meridianum, демон, що знищує опівдні. А тут навколо, погляньте лишень: темрява.

Купець погнав коня, порівнявся з вороним раубрітера.

— На місці демона, — сказав він, помовчавши, — я змінив би звички, бо вони стали надто вже відомими і передбачуваними. А той же псалом згадує і про темряву. Не пам'ятаєте? Negotium perambulans in tenebris.[332]

— Якби я знав, — у похмурому голосі Чірне забриніла весела нотка, — що ви так боїтеся, то підвищив би ставку. До півтораста гульденів щонайменше.

— Я заплачу стільки, — сказав Трост так тихо, що Рейневан ледь розчув. — Сто п'ятдесят гульденів у руки, пане Чірне. Коли безпечно дістанемося на місце. Бо таки правда, що я боюся. Алхімік у Ратиборі складав мені гороскоп, ворожив на курячих кишках… Вийшло, що смерть витає наді мною…

— Ви вірите в такі речі?

— Донедавна не вірив.

— А тепер?

— А тепер, — твердо сказав купець, — я втікаю зі Шльонська. Sapienti sat[333], я не хочу скінчити, як Пфефферкорн і Ноймаркт. Виїжджаю в Чехію, там до мене не добереться жоден демон.

— Факт, — підтвердив Гайн фон Чірне. — Там не добереться. Гуситів навіть демони бояться.

— Виїжджаю в Чехію, — повторив Трост. — А ваша справа — зробити так, щоб я дістався туди безпечно.

Чірне не відповів. Вози торохкотіли, скрипіли на вибоїнах осі й маточини.

Вони виїхали з лісу на відкритий простір, тут стало ще холодніше і ще більш імлаво. Почули шум води на каменях.

— Венжа, — показав Чірне. — Річка Венжа. Звідси до перевалу неповна миля. Хо-о-о! Поганяй! Поганяй, пога-а-аняй!

Під підковами коней й обіддям коліс застукотіли і заскрипіли окатиші, незабаром вода захлюпала і спінилася біля кінських ніг. Річка була не дуже глибока, але стрімка.

Гайн фон Чірне зненацька зупинився посеред броду, завмер у сідлі. Вітелоццо Гаетані повернув коня.

— Що таке?

— Тихо. Ні слова.

Вони побачили ще до того, як почули. А побачили білі бризки води, що бурунилася під копитами коней, які мчали на них руслом Венжі. Тільки потім вони помітили постаті вершників, помітили плащі, що розвівалися, ніби примарні крила.

— До зброї! — гаркнув Чірне, вихоплюючи меч. — До зброї! Арбалети!

У них ударив вітер, різкий, дикий, виючий вихор, який сік обличчя. А потім в них ударив нестямний крик.

— Adsumus! Adsuuumuuuus!

Тенькнули тятиви арбалетів, заспівали стріли. Хтось скрикнув. А за мить вершники наскочили на них, здіймаючи бризки води, навалилися, як ураган, рубаючи мечами, перекидаючи і топчучи. Завирувало, ніч роздерли крики, вигуки, грюкіт і брязкіт заліза, скімлення та іржання коней. Фричко Ностіц звалився у ріку разом з конем, що брикався, а поруч зі сплеском звалився зарубаний армігер. Хтось зі стрільців завив, виття перейшло у хрип.

— Adsuuuumuuus!

Гануш Трост, утікаючи, повернувся в сідлі, заверещав, бачачи за крок від себе вишкірену кінську морду, а за нею чорну фігуру в каптурі. Це було останнє, що він побачив на землі. Вузьке вістря меча поцілило йому в обличчя між оком і носом, із хрускотом прохромило череп. Купець напружився, затріпав руками і впав на каміння.

— Adsumus! — тріумфально заволав чорний вершник. — In nomine Tuo![334]

Чорні вершники пришпорили коней і кинулися в пітьму. З одним винятком. Гайн фон Чірне кинувся слідом за ними, зіскочив із сідла, вчепився в одного, обидва вони впали у воду, обидва підхопилися на ноги, засвистіли і з дзенькотом зіткнулися мечі. Вони билися запекло, стоячи по коліно в пінистій річці, снопи іскор сипалися з клинків.

Чорний лицар спіткнувся. Чірне, досвідчений боєць, такої нагоди пропустити не міг. Він ударив з півоберту, в