Читати книгу - "Нарис загальної історії"

кидати цікаві й сповнені симпатії погляди на інші цивілізації. Стрибок може бути не спонтанним, але його полегшує те, що переходом слугують граничні поля культурного ареалу. їх можна вважати такими, що включені в законне розмаїття власної цивілізації, хоча вони при цьому виявляють достатньою мірою яскраву екзотичність, щоб слугувати містком до справжнього чужого. Для греків македонці могли бути культурними посередниками щодо скіфів, а жителі Криту — щодо єгиптян, континентальна частина Анатолії могла слугувати посередником щодо персів. Європейці могли здійснити цей досвід переходу в Іспанії і на Сицилії та познайомитися з мусульманською культурою. На південному сході континенту вони були в контакті з Візантією, яку поступово в 1300-1453 рр. заміняють османи. На сході культурні кордони Європи нечіткі й надають доступ до сибірських і степових племінних культур. Саме в контексті чутливості до іншого слід намагатися сприйняти шок від контакту з культурами американських індіанців. Зневага, пиха, жорстокість, байдужість, експлуатація — усі ці вияви контакту, дуже реальні й багато разів засуджені, не повинні змушувати нас забувати, що це — «нормальні» вияви зіткнення між різнорідними культурами, а також приховувати той надзвичайний і суто європейський факт реального й бувалого інтересу деяких європейців до американських індіанців. З цієї цікавості, яку важко було б знайти щодо інших культурних ареалів, в XVI ст. народилася етнографія, хоча, як свідчить Геродот, уперше вона з’явилася колись у Греції.

Справжнього чужинця можна побачити в чужинських землях, і його можуть навіть запросити до участі в союзі націй. Так, Османську Туреччину вводить в олігополярну гру король Франції Франциск I у 1536 р., щоб обійти оточення з боку Габсбургів, а Росія від часів Петра Великого — внаслідок суміжного розташування. Культурна відмінність Османської імперії цілковита. Відмінність росіян краще порівнювати з Візантією. Важливою є сама можливість запросити їх до олігополярної гри, за логікою якої учасники не повинні бути настільки сильними, щоб зламати рівновагу, й не мають бути культурно однорідними. Цю умову проти волі задовольнила Османська імперія, яка досягла своєї кульмінаційної точки й перейшла за неї в XVI ст., після чого починається її повільний занепад. Щодо Росії — дивного й унікального прикладу імперської політії, створеної з різних клаптиків у пустелі абсолютною ієрократією за моделлю Передньої Азії, то вона постійно й не бажаючи того погоджувалася з цією умовою, увесь час відстаючи від Європи, уперто прагнучи надолужити відставання та постійно зазнаючи в цьому поразки. Хай там як, а культурна відмінність зовсім не викликала ворожнечі та намірів відкидання, а дозволила поширитися «турецькому», а захопленню російськими речами дала змогу проявлятися аж поза межами розумного, починаючи з Вольтера та його захвату від «просвітленої» політики Катерини II. У моді були й інші культурні екзоти: сіамці за Людовіка XIV, перси — періодами, що повторювалися, з виявом жвавішого інтересу, коли османська загроза радила об’єднуватися з Сефевідами чи їхніми наступниками, китайці — з чергуванням сплесків і падіння інтересу до них, японці — після їхнього відкриття до світу та Мейцзи.

Інший вид контактів європейців зі справжнім чужим менш миролюбний, але він мав вирішальні наслідки для людства. Трансполітійне становище унеможливлює авантюру зі створенням імперії, і, що набагато важливіше, політичні дієвці переконані в цьому. З огляду на це, в яких же явищах мав би відобразитися й виразитися підйом «соціальної енергії» в Європі? Поняття це нечітке, і ним важко оперувати, але можна триматися емпіричного констатування, що традиційні суспільства переживають злети й падіння в своїх колективних діях, підйоми й розквіт або ж занепад і декаданс. За ці процеси, що відбуваються в історичному матеріалі, відповідають політичні чинники, якщо шукати їхнє пояснення досить далеко, але оскільки вони проявляються, зокрема, через демографію та економіку, то важко визначити внесок кожної зі сфер. У ХІ-ХІІІ ст. Європа переживає період вибухового підйому в усіх станах — демографічному, економічному, релігійному, технічному тощо. Згодом, у ХІV-ХV ст., настає період епідемічних і демографічних катастроф у їхніх найжахливіших проявах. Помітне пожвавлення, яке починається з другої половини XV ст. і в XVI ст., переривається серйозним спадом у XVII ст., що триватиме аж до 1730 р., коли доводиться з великими зусиллями боротися з наслідками похолодання клімату, воєн, епідемій, заворушень, меркантилізму та фіскальної системи. З 1730 р. демографічне пожвавлення, подібне до вибуху за середніх віків, хіба що за винятком Франції, і техніко-економічні зміни знову надають Європі колективного тонусу.

Проте великі поштовхи соціальної енергії не привели, як це ставалося в інших місцях, до конвекційних процесів культурного ареалу, які виражалися б у політичних діях з імперського об’єднання, а давали імпульс до дій за межами Європи. Традиційна історія зафіксувала три визначні спалахи: хрестові походи ХІІ-ХІІІ ст., великі відкриття XVI ст. і колоніальний імперіалізм ХІХ ст. Якщо подивитися на них під кутом зору історії людства, то ці три поштовхи в підсумку зв’язали між собою всі традиційні історії, які відбувалися впродовж попередніх тисячоліть, і змусили до культурного стрибка ті природні історії, що затрималися. Вони об’єднали історії людства в єдину історію, що стала на шлях актуалізації. Перед кінцем XX ст. це вже не була єдина історія, а сполучення з європейцями та через європейців усіх історій. Хрестові походи відновили зв’язок з Передньою Азією. Великі відкриття встановили зв’язок з Америкою, Індією — якої грецькі мандрівники ледь торкнулися за часів царства Ма-ур’я наприкінці IV ст., слідуючи за Александром, — та Китаєм. Імперіалізм завершив вихід планети зі стану окремих анклавів, а далі, перетворивши на якийсь час зв’язки на узи підпорядкованості, призвів до руйнування традиційних суспільств, до бунтів у колоніях і нав’язав усім становище, коли за неможливості повернутися назад єдиний вихід — це втеча вперед і наосліп на новому етапі людської пригоди.

Монархії

Специфічний політичний режим європейських королівств — це поміркована ієрократія, поширена в доімперсько-му світі, тоді як на трьох інших ареалах — імперіалізованих або у вічному процесі імперіалізації, — усі ієрократії мають тенденцію до Абсолюту. Європейський виняток не можна приписувати еволюційній затримці та пережиткам первісних часів. Пояснення цьому слід шукати в неімперіалізації. Чим неімперіалізація та олігополярність Європи сприяли у вирішальний, якщо не у винятковий, спосіб створенню або збереженню трьох підвалин ієрократичної поміркованості, як от легітимності, законності та контролю влади короля?