Читати книгу - "Яр"

— Тут таке діло... — заговорив хлопець. — Як би тобі сказати... Одне слово, ну, розумієш... — і ніяк не міг виборсатися з линучих і безвартісних слів.

— Крутила — молотила. А ти скажи отакого: раз-два й усьо.

— Ну, тоді пусти Оленку за мене, — вистрибнуло в Максима, і він сам здивувався, як усе було б ясно й просто, коли б люди не засмічували своїх думок непотрібними плевелами.

— Як то «пусти»? — чи не второпав, чи прикинувсь дурником Антін.

— Заміж.

— За кого?

— Ну, хоча б і за мене!

Яголині насмішкуваті очі просто вибивали ґрунт у Максима з-під ніг.

— А можна й за когось инчого, геж?

Максим не відгукнувся. Антін умисне глузував і чіплявся за слова. Хлопця майже тіпала пропасниця й страшенно кортіло запалити. Ягола мовчав, дивився кудись у кочерги, і прижовклий недопалок звисав у нього зі спідньої губи. Максим так довго дививсь на той недопалок, що аж очі пойнялися сльозою. Попосидівши, Антін схилив голову набік і зайшовся тихим сміхом. Тоді встав і пішов до дверей, і вже звідти, як робив майже щоразу, кинув у кімнату слово, викахикуючи його по складах:

— Кам-па-зі-ітор...

Максим тільки рота роззявив, так уразило його те крилате Єсохвадове слово. Хвилин за кілька по тому, як вийшов Антін, убігла Оленка. Вона була червона й збуджена й, сівши коло Максима, увесь час ховала очі в пелену. Хлопця хапали чорти, він не знав, чи сидіти отак, чи брати шапку, але дівчина поводилася досить дивно, і роздратування потроху поступалось місцем цікавості.

— Що він там тобі казав?

Оленка відмахнулась:

— Та!

— Лаяв? — допитувався Максим.

— Та! — Дівчина ще дужче нахилялась, і Максимові було видно, як налають багрянцем її маленькі тендітні вуха, як той багрець потроху заливає скроні, чоло й навіть білий рівний проділ на голові.

— Ну, щось же та сказав?

— Та сказав... — пробелькотала дівчина.

— Що?

— Та-а... каже, про мене...

Вона раптом спурхнула й повисла Максимові на шиї, млосно сміючись йому над саме вухо. Тоді притихла й несміливо поспитала:

— А хто такий кампазітор?

Максимові теж стало смішно, ухопивши дівчину в оберемок, він закружляв нею по хаті й крутив доти, поки в самого все пішло ходором перед очима й поки вона почала проситись:

— Ой, та ой же, кажу! Пусти-и, дурненький Ненада-а-а! Кам-па-зі-тор!

Він із розгону швиргонув її на пухке ліжко й сам знесилено впав поряд, аж гора подушок додолу покотилася.

— Будеш дражнитися? — грізно спитав він.

— Бу-у...

Максим, червоний і захеканий, підвівсь на лікоть, аби вп'ястися губами в її вуста — і заціпенів. Оленка лежала впоперек ліжка головою до стіни, ноги їй висли додолу, а спідниця при падінні високо задерлась угору. Якусь мить вони перелякано дивились одне на одного, тоді в ньому заграла гемонська сила, кров прилила в голову, і Максим уже не тямив, що робить. Оленка, зів'яла й безвільна, тільки шепотіла «Нє... нє...», тоді нараз ожила й, болюче вдаривши його ліктем у бороду, випорснула. Максим хотів ухопити її знову, та в її погляді було стільки рішучости боронитися, що він не наваживсь підійти. І тільки жалібним півголосом, якого й сам упізнати не міг, дорікнув їй:

— Так оце ти так... любиш?

Ударена щелепа почала боліти, і він заходився підсвідомо терти її стиснутим п'ястуком.

— Не можна... зараз, — тихо проказала дівчина.

— Не можна, не можна, нічого не можна, а коли ж можна буде?! — вибухнув він і тут-таки засоромився, бо більш пришелепуватого запитання, мабуть, годі було й вигадати. Сидячи на краю ліжка, він сперся ліктями на коліна й поклав голову в долоні. Дівчина, яка досі стояла посеред кімнати, підійшла й обережно сіла побіч нього.

— Якби я зараз піддалася, ти б...

Вона не доказала, і Максим кволо нагадав:

— Що б я?

— Ти б не взяв мене таку.

— Яку?

— Ну... «таку», та й годі.

Максим трохи підвів голову з долонь, і в голосі його почувся холод:

— Хіба ти...

— Ду-рний ти! — обурилась Оленка його здогадом. — Ти б сказав: коли вона вступилась мені, то вступиться й инчому.

Максим ладен був картати себе останніми словами за дурну помисливість, але ображений чоловік у ньому не давав пригорнути дівчину й бодай мовчки попросити вибачення.

Того вечора вони так і попрощались, холодно кивнувши одне одному, наступного вечора Максим узагалі не прийшов, бо вдома були гості: якийсь безногий вепричанин розповідав про старшого Максимового брата. Вони служили в одному взводі. За два чи три дні до того, як вепричанинові відірвало ногу, Петра Нетребу накрила німецька міна, прямим уціленням рознісши увесь окоп. Це було на Донбасі, за річкою Міусом, і полчанин вирішив розповісти все Петровим батькам, щоб не чекали марно. Зятя Павла він не знав, певно, той був у якійсь іншій роті чи й в іншому полку, і Марія марно переповідала веприцькому каліці прикмети свого чоловіка.

Мати весь час утирала очі й сякалася в кінці хустки, батько понуро налив люльку й не спитав того вепричанина ні слова. Максимові ж здавалося, що безногий