Читати книгу - "Дочка Медічі"

Як можна довести таке?

Аж раптом у натовпі танцюючих я бачу принцесу де Порсіан, і з жахливою впевненістю усвідомлюю, як треба діяти. Упевненість змінюється відчаєм. Якби моя гордість не вимагала протриматися весь танець і мені не залишалося виконати ще одне страшне завдання, я б уже не дихала, упала додолу й розпалася на порох.

Коли музика припиняється, я вирушаю на пошуки Шарлотти. Вона й без моїх пояснень чудово розуміє, що мені не місце в забитій ущент залі, де всі штовхаються і сміються. Узявши за руку, вона веде мене до дверей. Коли залишається кілька футів до виходу, з’являється баронеса де Рец. Я не чекаю на її запитання.

— Я повертаюсь до своїх апартаментів. Якщо ви думаєте, що моє горе потребує ще одного свідка, можете приєднатися.

Мабуть, Шарлотта очікувала, що я знепритомнію, ледве ми зникнемо з поля зору придворних: вона якось дивно коситься на мене, поки я швидко крокую до моїх апартаментів. Коли ми вже майже дійшли, натикаємось на Генрієтту.

— Він у безпеці, але він розбитий,— каже вона. У її погляді немає ані тіні того задоволення, що зазвичай супроводжує подібні вилазки.

— Ми всі розбиті,— каже Шарлотта, коли ми дістаємось передпокою.— Що б там люди не думали про сварку герцога з королем, закладаюсь, ніхто не уявляв, що його милість проженуть із Лувру.

— Поза сумнівом, зараз вони уявляють дещо набагато гірше,— каже Генрієтта.

— Це моя провина,— нарешті мій язик розв’язується, і я можу говорити.

— Ні! — відповідає Шарлотта.— Ви тут ні до чого.

— Який сенс підтверджувати чи заперечувати провину? — з нетерпінням запитує Генрієтта.— Що нам робити?

Я відкриваю рота, але не можу вимовити жодного слова. Я глибоко вдихаю, після чого роблю іншу спробу.

— Генріх мусить одружитися. Він мусить негайно владнати цю справу з вашою сестрою.

Слова виходять уривчастими, немов моє розбите на друзки серце. Якась частина мене очікує, що Шарлотта й Генрієтта не погодяться зі мною, проте, хоч вони й виглядають здивованими, жодна не заперечує.

— Його доведеться переконувати,— каже Генрієтта.— Потрібні вагомі аргументи, я не впораюсь самотужки.

Сподіваюсь. Боже милий, я сподіваюсь на це. Якщо Генріха не жахатиме перспектива одружитися з принцесою так, як вона жахає мене, я буду безутішна.

— Я напишу Клод. Генріх не самотній у своїй біді; весь Лотаринзький дім має бути глибоко стурбованим через лихо, що його спіткало.

— Так! — Генрієтта схвально киває.— Чоловік герцогині захоче якнайшвидше вирішити цей конфлікт. Запросіть їх обох до двору.

Від думки про те, що мені доведеться сказати, до горла підступає клубок. Я мушу розповісти дуже болісну правду: розкрити не лише глибину моїх почуттів і моєї втрати, а зраду й жорстокі вчинки нашої родини. Єдине, що приносить певну втіху: про жахливі гріхи Валуа довідається одна з нас.

Я страшенно нервую. Рахую й рахую дні в очікуванні прибуття Клод до Парижа. Вона не приїхала вчора, тож сьогодні має бути тут. Віддана сестра, вона одразу відповіла мені, пообіцявши зарадити моїй біді й знайти спосіб урятувати мого коханого. Мені байдуже, що буде зі мною. Якщо Генріху не загрожуватиме небезпека, я залюбки прийму будь-які нещастя.

Мати знає, що герцог із герцогинею ідуть до нас. Хіба могло бути інакше? Без її відома не впаде жоден лист із дерев у садах її палаців. Вона тихенько насвистує собі під ніс, чекаючи на візит доньки, з якою їй пощастило більше, ніж зі мною: Клод вийшла заміж, коли їй звеліли, її репутація бездоганна. Спостерігаючи, як королева цокає язиком і, усміхаючись, годує свого папугу, я замислююсь, чи здогадується вона про справжню причину їхнього приїзду. Підозрюю, що так. Було б дивно, якби герцог Лотаринзький не приїхав дати пораду своєму родичу.

Двері відчиняються. Я з нетерпінням дивлюсь у той бік. Це лише Анжу. Поза сумнівом, він прийшов за мадемуазель де Р’є. Він знову зв’язався з нею і поводиться вкрай непристойно. Я повертаюсь до свого рукоділля.

— Погляньте, кого я зустрів у дворі,— каже Анжу.

Я знову здіймаю погляд. Клод!

— Дочко,— мати почергово пропонує моїй сестрі обидві руки для поцілунку, а потім — обидві щоки,— ви привезли дітей?

Клод уже має шістьох.

— Ні. Шарль вирішив залишити їх у Бар-ле-Дюк, оскільки наш візит не триватиме довго.

Мати обнімає Клод і веде її до лавки навпроти мене.

— Він має рацію,— каже вона.— З вини Коліньї та його людей дороги щодня стають усе небезпечнішими. Сьогодні вранці я отримала звістку, що він зупинився у Шаріте-сюр-Луар. Але нам краще не говорити про війну. Я майже весь час думаю про це на шкоду моєму здоров’ю, і, боюсь, без особливої користі для королівства вашого брата.

— Пані,— відповідає Клод,— ви недооцінюєте себе. Може, війна поки що не закінчилася швидкою й остаточною перемогою, якої бажали би найвідданіші піддані його величності, але ваші мудрі поради — неабияка підтримка для короля та його військ,— потім, звертаючи погляд до мене, вона каже: — Сестро, сподіваюсь, ви добре почуваєтесь.

Мати суворо дивиться на мене.

— Ваша сестра вчинила притаманне молодим безрозсудство і внаслідок цього почувається пригніченою.

Мене дратує, що вона так банально описує мою особисту трагедію, але я мовчу.

— Я впевнена: що б не накоїла Маргарита, вона вже покарана. У неї серце справжньої Валуа,— вона підводиться.

— Ви вже йдете? — запитує мати.

— Мушу. Я ще не була в нашому готелі. Я так жадала бачити вас,