Читати книгу - "Сюрпризи долі"

став для мене символом далекого минулого. Я хотів упевнитися, що тепер його засохлі цурпалки спостерігаю з чубків гір, які колись в моїй уяві були тлом. Ось я і досяг омріяних висот: престижна робота, перспектива росту, а мої нові творіння аудиторія зустрічає бурхливими оплесками. Чи й справді ті вірші такі геніальні? Радше данина високій посаді. Цитуючи відомого класика, з повною відповідальністю стверджую, що за останні роки я скотився до звичайнісінького «віршомаза», а душа вже давно мовчала. Я знав, як ніхто, що мої вірші вже не ті, як колись, і це добряче мучило.

Збираючись у поїздку, я натрапив на Гелину збірочку віршів. «Добре, що знайшов, — подумав, — а то вийшло негарно. Перегляну під час поїздки.»

Люба моя, я не чув інших душ. У літаку я швидко перегорнув її вірші, а тоді від нічого робити, підкреслив невдалі, на мою думку, сентенції, замінюючи їх іншими словами. За неповну годину я перекроїв усю збірку на власний смак. Ця робота мені дуже сподобалася, адже нищачи чиїсь думки, я самоутверджувався. Потім як непотріб кинув книжку на дно сумки.

Берлін, Берлін, тебе нелегко розгадати. Я мріяв цілий тиждень насолоджуватися тобою, а потім образно розповідати свої берлінарії фальшиво усміхненим заздрісникам! А ще мав намір оспівати у новоспеченому вірші твої чарівні вогні, щоб ті лицеміри щосили плескали у долоні. То чому ж ти, Берліне, влив ложку дьогтю в мій дзбанок з медом? Навіщо отруїв мою чарівну подорож?

Довга прелюдія, але вона не марна. Я хочу, щоб ти, любове моя, краще зрозуміла усю хвилю почуттів. На конгресі серед найвідоміших митців я зустрів чоловіка, якого там не мало бути. Як ти думаєш, хто це був? Присягаюся, ніколи не вгадаєш — нікчемний віршомаз, той самий, з якого я колись так вправно здер шкуру. Уяви, в залі на першому ж пленарному засіданні виліз перед мої очі, як Пилип із конопель, чи швидше як Пан з очерету (є така картина Арнольда Бйокліна), син професора Гроха. Мені здавалося, що я колись роздушив його, мов таргана, та він оклигав. Нахаба рідкісний, ще насмілився до мене посміхатися.

Без сумніву, ми обидва вдали, що зустрілися, як давні знайомі, не виявляючи жодної неприязні, однак у його очах я не міг не читати глибокої ненависті. Не сумніваюся: молодий Грох звинувачував мене у смерті свого батька. Ця зустріч цілком знищила мій добрий гумор і смак до подорожі. А тут він ще й запросив мене на екскурсію містом. Виявляється, мій запеклий ворог цілий рік жив у Берліні і навіть умудрився перекласти якусь свою мазанину на німецьку.

Мушу випити гірку чашу до дна, і це замість насолоди! Мене аж млоїло від гадки, що блукатиму з ним містом. Зрозумій, я ж приїхав сюди ще й у пошуках нового натхнення. А як же його віднайти, якщо поруч постійно крутиться обридливий тип? Замість того, щоб поринути у місто і в ньому розчинитися, мусив силою стримувати язик за зубами, щоб не наляпати чергових дурниць. Я мовчки спостерігав за причипендою, домальовував йому роги з копитами, як у Марсія, та уявляв, як вдруге здираю з нього шкіру. Це заняття спочатку розважало, але невдовзі обридло.

Мій супутник весело і безтурботно балакав, захоплено показував історичні пам’ятки. Цікаво, чому так поводився? Навмисне? Як йому вдавалося вміло приховувати свою ненависть? Він детально пояснив мені доволі непросту систему міського транспорту. Як виявилося, в Берліні багато вокзалів, і перевагу тут надають поїздам. Потяги прибувають з німецькою точністю і, якщо вивчити розклад, можна до секунди розрахувати свій час.

Востаннє ми бачилися з ним років тринадцять тому, і в мене геть з голови вилетіло ім’я мого нав’язливого супутника. Крутилися різні імена, та пригадати не міг, і це трохи бентежило.

— Які у вас плани, пане Грох? — звернувся до нього, коли ми сідали в електричку.

— Ярко, називайте мене просто Ярко, — посміхнувся білозубою посмішкою.

— Ви тепер поважна людина, і мені не личить звертатися до вас нешанобливо, — вирішив вдати дурника.

— Так, час летить, не встиг оглянутися, а вже сорок сім за плечима.

— Ви ще молодий, я ж на десять років за вас старший.

Він посміхнувся, що мене ще дужче роздратувало:

— Маю великі плани на Батьківщині, хоча доведеться частенько повертатися до Німеччини.

— А що ви збираєтеся робити вдома? — запитав я.

— Дім залишається домом, там завжди знайдеться робота.

— Повертаєтеся у рідне місто? — обережно запитав.

— Ні, до столиці.

— У столиці проблеми з помешканнями, — мене почав дратувати його зухвалий тон.

— У нас не буде. Батько моєї жінки — відомий хірург, він допоміг нам продати моє помешкання і купити у столиці нове.

— Та й влаштуватися на добру посаду нелегко.

— Думаю, що і тут у мене не буде проблем, плани наполеонівські, — щасливо засміявся.

— Які, якщо не секрет? — мене розібрала цікавість.

— Ми з вами зараз їдемо до станції Гауптбангоф, побачите витвір сучасної техніки. Це не вокзал, а колосальний монстр зі склобетону, який живе власним життям. Скільки ж поверхів там є, і кожний має свій перон, з якого в усі напрямки відходять поїзди. Заблукати тут елементарно, якщо не розуміти системи, — вдав, що не чує мого запитання.

З перону я чемно поплівся за Ярком лабіринтами, знайомими лише йому. Нарешті вийшли надвір.

— Довкола якесь поле, — озирнувся з цікавістю.

— Площа Вашингтона, зараз ми її перетнемо і потрапимо прямісінько до Рейхстагу, а там рукою подати до Бранденбурзьких воріт. Через них треба обов’язково пройти, адже вони символ возз’єднання Німеччини. Мені здається, що кожний з нас колись порушив єдність і має над чим замислитися.

Я здогадувався на що натяк, однак не мав бажання розвивати цієї теми. Можливо, зухвалець очікував, що попрошу в нього вибачення? Не дочекається.