Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Ми на Олександрпляц сядемо на електричку і під’їдемо до Зоо.

— Ой, я не маю бажання йти до звіринцю.

— Я вас туди і не веду, там є ще одна цікава пам’ятка архітектури, яку варто оглянути.

Мені набрид мій запопадливий супутник, хотілося позбутися його чимшвидше. Не можу достеменно пояснити тобі свій стан, та його присутність мучила мене і не давала отримати насолоду від міста. Як же втекти?

На площі перед станцією Зоо було людно. «Непомітно розчинитися у натовпі», — свердлила думка.

— Тут кінцева зупинка двох автобусів — сотого і двохсотого, — обидва об’їжджають місто по колу, однак у першого менший радіус. Можна виходити в будь-якому місці, оглядати пам’ятки, а потім сідати у наступний автобус і рушати далі. Ніколи не загубитеся, головне, він завжди повертається на цю площу, — вгадав мої підступні думки Ярко.

— Якщо матиму нагоду, обов’язково скористаюся, — опустив очі.

— А зараз побачите вражаючу споруду, вона нікого не залишає байдужим. Ґедехтніскірхе, побудована наприкінці дев’ятнадцятого століття кайзером Вільгельмом ІІ на честь його діда.

Перед моїм зором виріс чорний від колишньої пожежі собор з обрубаною дзвіницею, схожою на уламки ракети. Вона ніби мала намір здійнятися до небес, однак блискавка безжалісно відрубала їй носа. Від напівспаленої вежі залишилася тільки основа, що прикипіла до даху будівлі.

— Вас не вражає? — поглянув із цікавістю на мене Ярко.

— Неприємне враження. Шкода, гарна кірха.

— Її мали зруйнувати, щоб нагадувала нащадкам про помилки батьків.

— Ceterum censeo Carthaginem esse delendam [28], — промовив із сарказмом і поглянув краєм ока на Ярка.

Я мав стовідсоткову впевненість, що він не зрозумів латини.

— Її ще називають «порожнім зубом», — не відреагував на мою сентенцію, — Смішно, часто буває так, що точиш зуба на когось, а потім виявляється, що залишилося одне порохно, замість небезпечного ікла стирчить гнилий цурпалок. Ґедехтніскірхе вирішили залишити такою, як вона є, на спогад про війну. А тепер зверніть увагу на восьмикутну будівлю поруч, засклену синім склом з височезною вежею — нова кірха.

Я тріумфував. Так йому і треба. Нема чого пхатися не в свою тарілку.

— Цікаве поєднання, — посміхнувся я краєчком губ.

— Concordia parvae res crescent, discordia maximae dilabuntur [29]. Людина незбагненна істота. Вона спочатку плюндрує храми, а тоді на руїнах будує нові. А нові зуби не виростають на місці спорохнявілих, — засміявся Ярко.

«На що він постійно натякає? Порожній зуб… Відбудований храм… Вихопень нещасний», — обурювався я подумки.

— Аналогій безліч. Та що б підняти настрій, зайдемо в Європа-Центр, — мій супутник постійно вгадував мої думки, тобто щодо настрою.

— Не дуже хочеться блукати магазинами, — незадоволено пробурчав.

— Я покажу вам плинність часу, — загадково підморгнув.

Любове моя, я не раз задавав собі питання: «Що таке час?» і навіть намагався дати відповідь. А тут його можна побачити на власні очі. Ми зупинилися перед чудернацьким приладом зі сполучених скляних колб і трубок, наповнених рідиною.

— Ось годинник, у якому час стікає звичайнісінькою водою. Чудо техніки і мистецтва, сконструйоване професором Гітоном. На перший погляд видається, що конструкція не дуже велика. Важко повірити, але він має вісімнадцять метрів висоти.

— Я б і не здогадався, що це якийсь механізм!

— Ось так стікає час, а ми намагаємося його зловити, — осміхнувся Ярко, — як написано у Святому письмі? Усе марнота.

Він мав рацію, і це ще більше виводило з рівноваги. Мене взяла злість: «Якого дідька марнувати час із неприємною людиною?» Вмить визрів хитрий план. Довкола маса туристів захоплено витріщалася на диво-годинник, отож, нескладно загубитися. Хитромудра затія виявилася не такою вже і складною, я навмисне затримався біля прилавка, а коли мій супутник втратив мене з поля зору, вийшов іншими дверима на вулицю.

Ось нарешті й довгождана свобода. Досить слухати хвалькуваті теревені чванька. Філософ знайшовся! На що натякає? Скільки б мені не показував Берліна, все одно він не стане кращим поетом, нехай не сподівається мене купити. І взагалі його присутність вносила дисонанс. Усе тіло трясло від несумісності наших біополів. Я злісно потішався, уявляючи, як той недоумок розгублено шукає мене серед натовпу. Нарешті! Час повернути втрачений спокій!

Хоча таки мушу визнати: екскурсія дуже допомогла орієнтуватися містом. Я сів у автобус номер сто і швидко піднявся на другий поверх, щоб випадково не зустрітися з Ярком. За декілька хвилин ми вирушити у напрямі до Острова музеїв. За кілька зупинок я побачив так давно знайомі з фотографій будівлі. Ось і довгождана мить!

Я не зайшов, а влетів в Альтесмузей, проте від античного мистецтва та давнього Єгипту чомусь не отримав задоволення. Сила-силенна людей скупчилася перед славетним б’юстиком Нефертіті, датованим 1350 роком до нашої ери. Навіщо всі її фотографували? Чи ж вони потім будуть вивчати кожну рису її тонкого обличчя? Хіба хтось із цих балакучих туристів хоч на йоту щось розуміє? Вони ж відвідують музеї лише задля позначки в нотатнику, щоб потім вихвалятися перед своїми родичами і знайомими, що бачили на власні очі світовий шедевр. От якби заглянути в людські голови і довідатися їхні думки під час оглядин дивотворів. Я певен: можна присягтися, що більшість взагалі нічого не думає. Вони заходять порожніми в музей і виходять з нього такими ж, але з почуттям виконаного обов’язку. Я зловив себе на тому, що сам став подібним до туристів, що метушаться залами в пошуках невідомих скарбів. Мені стало