Читати книгу - "Сюрпризи долі"

За фасадом Альтесмузею натрапив на грандіозну будівлю. «Національна галерея», — прочитав уголос. Ось де моя душа отримає заспокоєння. Нарешті я побачу «Самотнє дерево» Фрідріха.

Оглядини розпочав з останнього — третього — поверху. Портрети, портрети, напудрені перуки, напомаджені обличчя, схожі на маски. Який дивний макіяж був тоді в моді: цілком втрачалися усі індивідуальні риси. Затемнені приміщення зі стародавніми іконами залишали мене байдужим. Я стояв серед старовинних полотен без жодних емоцій. Що я шукав? «Самотнє дерево»? Чи ще щось?

Другий поверх — збірки імпресіоністів Моне і Мане також не пройняли моєї душі. Та й Тулуз Лотрек мене не надто цікавив, оскільки далеко масштабніше зібрання я оглядав у Парижі.

Швидше б знайти зал німецького романтизму.

«Каспар Давид Фрідріх — славетний німецький романтик-пейзажист кінця вісімнадцятого століття — початку дев’ятнадцятого, вічний шукач вільного духу», — нарешті в одному з залів прочитав коротке повідомлення про автора. Я знав, що він не любив підписувати свої роботи, вважаючи себе тим, хто віддзеркалює Природу. Таке дозволяють собі лише генії. Пересічним людям не зрозуміти, як це не увіковічити своє ім’я.

Знаєш, моя мила, я багато над цим думав. Вища мудрість у тому, щоб дарувати таємно. Навіщо нагадувати про своє авторство? Ніхто не знає, хто є справжнім автором. Шедеври народжуються завдяки натхненню, а ми, прості смертні, не маємо змоги ні його контролювати, ні розгадати. Воно або приходить, або ні.

Я зрозумів Фрідріха. Його ставлення до світу було мені близьким. Самотнє дерево — знайомий образ. Ще недавно я вірив, що зі сяючої вершини спокійно споглядаю болотисту рівнину з напівзасохлим деревом. Та чи справді так є? Навіщо прийшов сюди? Уважно оглядаючи полотно, я щораз більше переконувався, — ми з самотнім деревом наче близнюки. Хоч я і був на вершині уявної слави, та радості від цього не мав. Я залишався надалі дуже самотньою людиною.

Що буде після моєї смерті? — намагався знайти відповідь на одвічне питання. Чи хтось згадає моє ім’я і мої вірші? Як потрапити у вічність? Невже треба вмерти, щоб люди гідно оцінили мене? І навіщо платити таку велику ціну за визнання? Яка мені з нього користь, якщо я цього не бачитиму? Чи маю страх Смерті?

Лякає забуття. Можливо, колись довкола цього самотнього дерева росли й інші дерева. Де вони тепер? Ніхто вже й не згадає. Звідки така впевненість, що визнання прийде після смерті? А якщо усі забудуть мене і життя прожив намарно?!

Я підійшов до наступного твору — «Хрест і собор у горах». Мене вабила філософія самотності, в якій останнім часом вбачав вищий сенс. Я переходив від одного полотна до іншого. У кожному творі віддзеркалювалося моє власне життя. Погляд зупинився на «Жінці біля вікна». Жіноча постать тривожно вдивлялася у відкрите вікно, за яким яскраво променіло сонце. «Це ж моя душа замкнена в темній кімнаті, мов у келії — майнула думка, — Чи не час вийти з духовної темниці? І чи не це і є виконане завдання життя, з яким можна себе привітати?»

Я вже вирішив піти геть, як раптом завмер на місці. Внутрішній голос заспівав: «Ось. Це воно. Задля цього ти і приїхав до Берліна».

Я зупинився мов укопаний. Переді мною «Острів мертвих» Арнольда Бйокліна. Як міг забути Бйокліна?! Він завжди чомусь був у мене на другому плані.

Якби ти побачила цю роботу, вона б і тебе потрясла. Посеред темних вод — скелястий острів. У центрі його серед згромадженого природою каміння пнуться вгору до нічного неба чорні кипариси. У ту хвилину вони нагадали мені обвуглену Ґедехтніскірхе. Вона також хотіла злетіти до неба, коли байдужа до цього бомба зненацька знесла їй голову. Чорні ж кипариси не бояться смерті, вони вже в іншому вимірі. Усі радощі і нещастя в минулому, попереду одна вічність.

До острова підпливає човен. Веслує сіра непомітна постать, а на кормі стоїть Смерть. Він знав, як її зобразити, щоб не було сумніву. При зустрічі з нею у нікого з нас, гадаю, не виникає сумніву щодо її реальності, хай як би ми її не зображали, уявляючи, що побачили ті, хто її зустріли і вже замовкли навіки. Весляра майже не видно, поруч із ним світиться ліхтар — остання надія.

Мене охопив жах. Це ж ніхто інший, як я веслую до місця свого спочинку. А вона, Смерть, гордо стоїть, повернувшись до мене спиною і вказуючи мовчки шлях до останньої пристані. Жодне полотно не могло зрівнятися з цим шедевром. Для мене більше не існувало нічого довкола, лише ця велична біла постава і темрява вод. Вона кликала мене за собою.

Яке безглузде життя! Навіщо, за що боротися, якщо всьому надходить кінець? Який такий особливий мудрий сенс є у щоденній метушні? «Життя — боротьба і подорож чужиною», — пригадався вислів Марка Аврелія. А «Острів мертвих» — повернення додому? Недаремно Сергій Рахманінов обожнював Бйокліна і побудував собі в Італії таку ж віллу, як на картині. Для чого це зробив? Стужився за рідною домівкою настільки, що вирішив відтворити її образ. А де він, наш справжній дім?

У таких роздумах я повернувся в готель і першого, кого зустрів, — свого набридливого супутника.

— Куди ви зникли, я вже хвилювався, — хитро посміхнувся Ярко.

— Я вас загубив, та ми ж не в лісі, — швидко відповів і поквапився до своєї кімнати.

Більше ми не зустрічалися. Хіба що в кафе готелю під час сніданку перекинулися кількома словами. Він уже не запрошував мене на екскурсії, та й часу майже не залишилося.

За тиждень я повернувся додому. Хоча, мабуть, слово «додому» тут не личить. Тепер я вже й сам не знав, що називати цим словом. Колись моїм прихистком був наш із тобою дім, моя непохитна фортеця. Вона так і залишилася стояти на варті втрачених цінностей.

Але час нищить безжалісно все, і ми йому в