Читати книгу - "Рибалки"

Згадавши про цей лист, я додумався спитати про Іґбафе. Я гадав, що зможу дізнатися в нього, чому мій брат перестав писати. Коли я спитав, чи Іґбафе й досі живе в Акуре, мати поглянула на мене з доволі несподіваним подивом.

— Наш сусід? — спитала вона.

— Так, наш сусід.

Вона похитала головою.

— Він помер, — сказала вона.

— Невже? — здивовано видихнув я.

Вона кивнула. Іґбафе став водієм вантажівки, як і його батько, і два роки возив деревину з лісів до Ібадану. Він загинув у пригоді, коли його вантажівку занесло з дороги до фатального кратера, вимитого нищівною ерозією.

Я слухав її переказ, затамувавши подих. В дитинстві я грався з тим хлопцем — він був поруч увесь час, що я пам’ятаю, і рибалив на Омі-Алі разом зі мною і моїми братами. Це було жахливо.

— Коли це сталося?

— Два роки тому чи скільки, — відповіла мати.

— Неправильно! Два з половиною, — втрутився Девід.

При цих словах я глянув на нього, бо мене захопило неабияке відчуття дежа вю. Тієї миті мені здалося, що то знову 1992 чи 1993, чи 1994, чи 1995, чи 1996 рік, і що то мій брат Боджа виправляє матір точнісінько таким тоном. Але то був не Боджа, а його значно молодший брат.

— Так, — сказала матір з усмішкою, — два з половиною роки.

Смерть Іґбафе вразила мене ще більше, бо тоді мені й на думку не спадала можливість того, що хтось із моїх знайомих може померти за той час, що я провів у в’язниці, але таких виявилося чимало. Одним з них був містер Боде, автомеханік. Він теж втрапив у смертельну дорожню пригоду. Батько писав про це в одному листі, і я майже відчував його злість. Останні три рядки того листа, заряджені й потужні, ще залишаться в моїй пам’яті на багато років:

Молодь гине через погризені й видовбані швидкісні смертельні пастки, які в нас називають дорогами, кожного дня. А ті ідіоти з Азо Року стверджують, що наша країна процвітатиме. Це убивча брехня.

Якась вагітна жінка безтурботно переходила дорогу, і батькові довелося різко зупинитися. Жінка махнула рукою, просячи вибачення, і перейшла на інший бік вулиці. Скоро ми дісталися місця, яке здалося мені початком нашої вулиці. Тутешні вулиці порозчищали, і скрізь велося якесь будівництво — усе якось оновилося, неначе сам світ народився заново. Знайомі будинки впадали в очі, як марева, що здіймаються над полем недавнього бою. Я побачив місце, де колись стояв старий хирлявий фургон Абулу. Від нього тільки й залишилося, що кілька залізяк, які лежали зарослі травою есан, як повалені дерева. Там паслися курка з курчатами, що механічно опускали дзьоби до землі. Побачене вразило мене, і я задумався, що сталося з тим фургоном, а тоді знову згадав про Обембе.

Що ближче ми під’їздили додому, то більше я про нього думав, і ті думки порушували мою дитячу радість. Мені почало здаватися, що надії на осяяне сонцем майбутнє не проживуть довго, якщо Обембе не повернеться, а натомість, осядуть додолу й помруть, як прошита кулями людина. Батько сказав, що мати вважала Обембе мертвим. Він розповів, що вона поховала його фотографію чотири роки тому, повернувшись із річного курсу лікування в психіатричній лікарні імені єпископа Г’юза. Вона розказувала, що їй наснилося, буцімто Абулу вбив Обембе так само, як убив свого брата, пришпиливши його списом до стіни. Вона намагалася відчепити його від стіни, але він повільно вмер у неї на очах. Переконана, що сон був правдивий, вона почала оплакувати Обембе й ніяк не бажала заспокоюватися. Батько, хоч і не поділяв її думки, відчув, що буде краще погодитися з нею заради її одужання. Його друг, Генрі Обіалор, порадив дозволити їй робити задумане, бо сперечатися з нею було б нерозважливо. Спочатку Девід і Нкем не хотіли цього дозволяти, вказуючи, що Абулу, бувши мертвим, ніяк не міг убити Обембе, але батько застеріг їх і дозволив матері думати, як їй хотілося. Вона поховала його поруч з Ікенною і змусила батька піти з нею, пригрозивши накласти на себе руки, якби він не погодився. Але поховала вона не Обембе, а його фотографію.

Батько так сильно змінився, що тепер не дивився в очі тому, з ким говорив. Я спостеріг це в тюремному вестибюлі, де він розповів мені про матір. Раніше він був сильнішим — непохитним чоловіком, що захищав свою багатодітність, кажучи, що хотів, аби родина уславилася в багатьох галузях. «Мої діти стануть великими людьми, — бувало, казав він. — Вони будуть юристами, лікарями, інженерами — бачите, наш Обембе вже став солдатом». І він багато років носив на собі цей мішок з мріями. Він не знав, що увесь цей час носив у мішку гнилизну, що мрії давно зіпсувалися й стали даремною вагою.

Коли ми дісталися додому, вже майже стемнішало. Дівчинка, в якій я миттєво — хоч і не без труднощів — упізнав Нкем, відкрила нам ворота. Обличчя вона мала точнісінько як у матері, і була набагато вища за семирічну. Вона носила довгі коси, що спадали на спину. Побачивши її, я одразу усвідомив, що вони з Девідом були чаплями — білосніжними, як голуби, птахами, що з’являлися в небі після бурі й літали гуртом. Хоч вони обидва вже народилися на той час, як на нашу родину налетів шторм, вони не відчули цього. Вони проспали його, як людина, що проспала сильну бурю. І навіть коли — під час материної першої клінічної ізоляції — вони й відчули його дотик, то був лиш легіт, що не мав досить сили, щоб розбудити їх.

Але чаплі були відомі й дечим іншим: вони часто були знаками чи провісниками кращих часів. Казали, що вони можуть почистити нігті краще за будь-які пилочки. Щоразу, як ми з іншими дітьми з Акуре бачили їх у небі, ми бігли до них, простягали руки услід зграї, що пролітала низько над нашими головами, швидко плескали пальцями об долоні й повторювали коротку приказку: «Чаплі, чаплі, сядьте