Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Та де там! Обидва танками перли вперед, підминаючи мох. Кинувся Бугров навздогін, але з перших кроків зрозумів – не дістати. Одна надія: пес десь заплутається повідцем.

– Не чіпай собаку! Благаю! Клянуся – відпущу, – щосили не кричав – волав капітан. – Ляг-гай! Барс лежачого не чіпає! Сті-і-ій!

Із кожним стрибком-польотом Барс наближався до втікача – очей не відвести. Останній стрибок – особливо стрімкий і красивий. Певно, всі сили вклав у нього звір: здійнявся в повітря, викинув для удару передні лапи, але Булах, підставивши під ікла руку з уламками і шапкою, затиснутою в кулаці, всадив ніж по вуса рукоятки. Барс сіпнувся раз-другий, заскавчав і затих, але ще міцніше зціпив ікла. Вірний був пес. Навіть після смерті віддано служив.

Мертво пес тримав Булаха за руку. Доки втікач ножем розтискав щелепи, Бугров опинився поруч. Ледь не з рук у руки перехопив собаку.

– Барсе! Ба-а-арс-е-е-е! – Бугров тряс улюбленця.

Шкандибав Булах. Промайнув поміж кущів у променях призахідного сонця. У собаки юшить червоний фонтан – Бугров увесь у кровищі. Червоніло в очах. Голова, мов чавуном та кров’ю улюбленця, наливалася. Біль у тілі – й серця не стало. Сповнювала лють начальника режиму, відняла розум – зірвав автомат і не крикнув «стій», а відразу палець звично натиснув на спусковий гачок – з куща посипалося листя…

Коли Бугров підбіг, губи втікача ще ворушилися, а погляд згасав. Жодного слова не зрозумів капітан, але відчув, що хотів сказати Булах. Підстрелений сіпнувся востаннє… Притих. Лежав на спині, посміхаючись. Ніби спав. Одна рука тримала ніж закривавлений, друга – за пазухою. Не зрозуміло, не встиг зек-геолог руку вийняти чи, навпаки, щось сховати. Капітан обережно витяг із пазухи руку вже вільної людини, розтиснув кулак – мішечок. Розв’язав. Розкрив. Придивився – поміж сірості й чорноти шліху «посміхнулися» зелені оченятка[34] й кілька темно-кривавих крапель[35] немов із ножа скотилися…

Малиново-криваве сонце вгасало поміж тайгових велетнів. Капітан у нестямі із затиснутими в руках ножем та мішечком для шліху ходив від Барса до Булаха й назад. Ходив, доки не згасли грайливі барви Ярила. Постоїть мовчки біля одного болю зі скам’янілим обличчям, з опущеними плечима, з очима хоча й розплющеними, але сліпими, і знову бреде старечою ходою до болю іншого, який залишився за пів-сотні метрів за спиною.

Занурилося в зелене безбережжя сонце. З тайги до драговини підступали сутінки. Здивовано Бугров оглянув темну тайгу й твердінь неба, потім квапливо булахівським ножем почав рити могилу. Лезо легко проходило крізь дернину, не затримувалося в податливо-відталій за літо землі. Пухке місиво капітан викидав руками й знову легко довбав ґрунт придатним для будь-якої тайгової роботи клинком. Умілі руки зробили знаряддя праці й убивства – оригінальне та дивовижне, на яке здатні здебільшого в зоні. Мало хто знає на волі, що найоригінальніші у світі ножі частіше «народжують» руки зека…

Начальник режиму поклав у одну яму Булаха й Барса, прикрив зверху своїм плащем-наметом і лише потім засипав землею. Утрамбував могилу, наносив брил, щоб вовки та ведмеді голодної весни не поглумилися над тими, хто безглуздо загинув від холодного леза і сліпого свинцю…

Випустивши над могилою півріжка патронів, капітан заквапився на ледь чутний тріск-відповідь, що відразу долинув із нетрів, куди побіг сержант. Густішали сутінки, вітаючи ніч. Прискорив ходу Бугров. Малопомітна стежка текла поміж тайгою й драговиною, кликала туди, де чекав напарник…

Сержанта капітан знайшов раніше, ніж зоряне небо розквітло сигнальною ракетою. Стежинка вивела до старого згарища. На найвищому пагорбі палахкотіло величезне багаття.

– Свої, Лютя. Місце! Із благополучним прибуттям, товаришу копітане. – Сержант посміхався. Рухи впевнені. В очах – весело-щасливий блиск. – Усьо готово, товкопітане. Счас. Усьо мигом подам. У мінє й м’ясце розігріто, і чийок паритьсі під бушлатом…

– Ти один? – Обійшовши пагорб і нікого не помітивши, здивувався Бугров. – Як, усі втекли?

– Ображаєте, товаришу-у-у копіта-а-ане, – клопочучись біля бушлата, бадьорився Сержантик. – Я ж доповідав: від мінє єшо ніхто не втікав. Догстав враже сім’я. Токмо скотилися з Лютєй із хребтини – спину с-су-учу углядєв. Пальнув для острасті поверху макітри, а воно, враж-женя, у драговину бултись й…

– Пристрелив? – Не витримав Бугров паузи, відчуваючи, як знову закипіло й застукало в голові. – Чи потонув?

– Говору, ображаєте, товкопітане, – сержант виструнчився. У голосі зникла веселість. – Ми команду завжди сполняєм. У нас на хутірку в Сибіру всі такі. Якби не два класика… У нас один мужик опісля революції подучилсі, вигавкався – счас у єнєралах ходить. Хваткий мужик – у хвамілію… Ми службу знаємо й сполняєм, як належить. Як учили. Наказано живцем – сам пропади, та наказ сполняй.

Бугров нетерпляче озирнувся.

– А ви кого догстали? Барса ж де?

– Кого взяв? – Бугров мимоволі і сам виструнчився. – Чому не доповідаєте, сержанте?

– Слухаюся, товаришу копітане! Завдання виконане, товкопітане. – Сержант умить підтягнувся, розвів плечі, клацнув збитими підборами чобіт, кинув долоню до скроні. – Втікач затриманий! Узятий, як наказано, живцем! Дозволите проводити до затриманого, товаришу копітане?!

– Кого затримав?

– Сивого взяли, товкопітане!

– Де він? Біля драговини?

– Так точно, товаришу копітане! – не говорив, а вистрілював сержант. Звітував доладно, майже без недорікуватості й навіть у напівтемряві поїдав офіцера поглядом.

– Вільно, сержанте. –