Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Це була ідея Галини — відселити Гриця до іншої кімнати на час, поки вона годуватиме Олеся грудьми вночі. Олесь не капризував і прокидався без крику, проте рівно кожні чотири години, не пропускаючи жодного нічного годування. Згодом, коли в неї почнеться хронічне безсоння, Галині видаватиметься дивним, що вона почувалася тоді такою невиспаною, а Гриць узагалі вранці не міг устати після того, як серед ночі його будив малий. Мине неповних десять років, і проспати вісім годин за ніч усього з одним пробудженням, після якого вона миттєво засинала знову, стане для Галини майже недосяжним щастям, адже вона рідко якої ночі засинатиме раніше третьої-четвертої або ж прокидатиметься о цій самій порі й уже не зможе заснути до ранку. Не спатиметься їй і протягом дня: тягуча втома, яка застилає очі й не дає ні на чому сконцентруватися, миттєво перетворюватиметься на тривожну дратівливість, щойно голова торкатиметься подушки, і замість сну до голови лізтимуть лише депресивні думки про втрачений день, про поганий настрій, про безсилля зарадити собі та про страх перед наступною ніччю.

Гриць радо погодився спати в іншій кімнаті, й тепер Галина вже не вставала разом із ним уранці, щоби підбадьорити після недоспаної ночі та приготувати сніданок, а досипала разом із малим додаткові чотири години. Прокидалася з важкою головою, повільно й автоматично виконувала всі ранкові процедури: переодягання, годування, власний сніданок нашвидкуруч, прогулянка, яка, за її відчуттями, була ранковою, хоч у той час діти вже поверталися зі школи. Дивлячись на них, Галина почувала щось дивне. З одного боку, було шкода втрачених півдня, а з другого — відчуття виспаності додавало сил і приємної ліні, коли хотілося продовжити це химерне безчасся: ранкове досипання, сніданок замість обіду. Обмеження власного існування до найпростіших речей: їжі, спання, сухих підгузків, купання, гуляння, радості від того, що все відбувається так автоматично, так просто, ні про що не потрібно замислюватися, нічого вирішувати, все відомо заздалегідь.

Попереднє життя з його нічними вечірками, посиденьками в кав’ярнях, проектами виставок і пошуками власної майстерні в центрі міста здавалося чимось далеким, майже вигаданим. Галина була переконана, що майстерня не в центрі міста не має жодного сенсу, бо це місце — не лише для роботи, а і для спілкування. А хто приїде до тебе спілкуватися кудись на околицю? Гриць мав протилежну думку, вважаючи, що тусовка забирає левову частку часу в тих, чиї майстерні перетворитися на прохідний двір, тому якщо вона хоче справді працювати, то майстерню слід мати десь віддалік від центру. Гриць показав Галині кілька відремонтованих помешкань, де можна було би влаштувати непогане освітлення. Одне з тих помешкань вони навіть винайняли на короткий час, і Галина намалювала там кілька непоганих акварелей, але потому вона завагітніла, її почало нудити від запаху фарби, і малювання довелося покинути на час вагітності. Під час вагітності й у перший рік Олесевого життя вона почувалася немов у відпустці, щодня тішачись новими відчуттями, досвідом, уміннями. Водночас вона ніби відклала на невизначений термін вирішення питання, що ж їй робити в житті далі. Студентське тусування вже не задовольняло її як єдине заняття, малювати картини для продажу на кічку теж наразі не хотілося, а серйозних проектів, у які можна було би зануритися цілковито, ніхто їй не пропонував. Чомусь вона думала, що це хтось має запропонувати їй цікаві проекти, а поки не пропонує — залишається хіба просто сидіти і чекати.

Нарешті Вільгельм отримав перші звістки від Івана, якому вдалося визволитися з російського полону в Ташкенті. Іван писав, що прибув до Києва, де влада вже належить Центральній Раді, й хоче віддати себе в розпорядження цієї нової влади, як уже зробили десятки тисяч інших солдатів, котрі поверталися з війни та з полону.

Іванові листи були такі детальні та жваві, що Вільгельм ніби сам побував у тодішньому Києві. Іван описував, як цілу довгу дорогу намагався уявити собі ніколи не бачений Київ, церкви зі золотими банями, Дніпро, незвично широкі після крихітних галицьких містечок вулиці. Потяг поволі наближався до місця призначення, Іван нетерпляче визирав із вікна, та бачив лише густі ліси і пагорби довкола. Йому не вірилося, що він проїхав таку величезну дорогу — з Ташкента й аж до Києва — і тепер житиме у столиці України. Це було так незвично та бентежно, що він не надто переймався тим, як саме йому вдасться облаштуватися. Таких, як він, молодих і завзятих вояків, був цілий потяг. Разом щось придумають. Йому було двадцять п’ять років, він почувався юним, вільним і безтурботним. Раптом потяг виїхав на ланцюговий міст над Дніпром. Іван відчув раптовий приплив щастя, як буває, коли заповітна мрія от-от здійсниться.

Вийшовши з потяга, він роззирнувся довкола, намагаючись угледіти щось особливо українське — те, що робить Київ столицею, вивищує над усіма іншими містами. Та перед ним були тільки звичайнісінькі залізничні тори. Біля одного з вагонів на третій колії провідник намагався не пустити до потяга п’яного солдата, а той матюкався і погрожував провідникові пістолетом. Якісь селяни тягли на спинах важкі клунки і злякано озиралися на всі боки, побоюючись, що й до них зараз підійдуть п’яні солдати і пограбують. Ще далі двоє молодих вояків, теж не дуже тверезих, намагалися залицятися до дівчини, котра продавала пиріжки. Вона злякано озиралася, шукаючи порятунку, та скидалося на те, що охочих сваритися з озброєними вояками на вокзалі не було. Іван підійшов до дівчини й увічливо поклонився. Потому звернувся до військових:

— Шановні колеги, дуже прошу вас не втрачати військової гідности і дати спокій сій милій особі. Ви ж солдати, ви повинні захищати жінок, а не лякати. Вам має бути соромно.

— Да пшол ти, — грубо відповів йому солдат, але обидва присоромлено відійшли від дівчини.