Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Вільгельм прибув на львівський вокзал у заквітчаному автомобілі й одним із перших привітав Шептицького ще на пероні. Він звернувся до митрополита українською мовою. Присутні українці захоплено плескали в долоні й перешіптувалися між собою. До Вільгельма долітали уривки фраз: «Наш цісар, український».

Шептицький привітав Вільгельма німецькою. Вони обоє мали голубі очі. Ноги митрополита на той час іще не були знерухомлені, та артрит уже давався взнаки, і Шептицький досить помітно накульгував. Попри це, він виглядав кремезним, його волосся ще не посивіло і вкладалося довкола обличчя та бороди доглянутими пасмами. Після офіційної церемонії зустрічі митрополита по поверненні з російського ув’язнення вони з Вільгельмом уже вдвох їхали з вокзалу до покоїв Шептицького на Святоюрській горі.

— По приїзді ми першим ділом вступили до церкви Юра, — згадував про ту зустріч Вільгельм. — Відтоді я завсіди вступаю до церкви Юра, як маю зробити якусь важну справу. Мушу стати навколішки перед теребовельською Божою Матір'ю і пару мінут ся помолити. А від часу до часу мушу піти на службу і проспівати з вірними «За всіх молишися благая», хоча слів сего молебню я дотеперка добре не знаю, але чую в душі неймовірну благість, коли співаю се. І ще чую на собі дотик сильної руки митрополита Андрія, який як добрий пастир вів мене колись через вулицю Уєйського до святого Юра. Сей дотик і те, як ми разом виспівували суплікацію «Святий Боже», чую до нинішнього дня. Йдучи до святого Юра або вертаючися з нього, все споглядаю на вікна митрополичої палати.

За обідом спершу довго говорили про епідемію тифу на фронтах — їм обом судилося перехворіти тифом. Шептицький уже пережив цю страшну хворобу в юності, давно, перед самим складанням вічних обітів, іще до Вільгельмового народження. А Вільгельмові доведеться перехворіти тифом наприкінці війни, через три роки. Митрополит розповів йому, що під час хвороби його мучили сильні напади голоду, та їсти не дозволяли, бо після їжі хворим завжди гіршало. Й ось одного разу, коли сестра-доглядальниця відійшла, він схопив із тарілки шніцель, який принесли сестрі на обід, і з’їв. Опісля йому, ясна річ, значно погіршало, піднялася сорокаградусна гарячка, і мати його день і ніч стояла біля ліжка хворого сина й молилася на колінах, аби він вижив. То був останній, найважчий, напад хвороби. Пізніше Андрей довго ще не міг їсти м’яса, а шніцелів уникає і досі.

Вони говорили, як багато хто в той час, про нові методи лікування тифу, про людей, котрі вижили, про те, які химерні видіння ввижаються хворим під час гарячки. Вільгельм розповів Шептицькому, що не так давно був у Відні на лекції одного дуже модного зараз лікаря, Зиґмудна Фройда, і той розповідав, що сни та видіння можна тлумачити, викриваючи через них потаємні й навіть неусвідомлені людські бажання і прагнення. Шептицький уважно слухав.

Розмова тривала за обідом. Митрополит подякував Вільгельмові за допомогу в справі визволення його з полону. Вільгельм слухав, скромно опустивши очі, й слушно зазначив, що це ув’язнення могло би закінчитися швидше, якби громада активніше боролася за визволення митрополита. Тоді не довелося би чекати Лютневої революції в Росії, щоби визволити Шептицького.

З перших хвилин знайомства Вільгельм зрозумів, що знайде спільну мову з цим чоловіком. Шептицький мав схожі до Вільгельмових погляди на українську політику: він хотів, аби його країною правив освічений європейський монарх, котрий умів би зупинити і російський, і польський тиск. Обидва ці сусіди вважають Україну своєю територією, і в цьому — найбільша небезпека для майбутнього незалежного краю. Польський аристократ і вихований на польського короля австрійський ерцгерцог розмовляли українською та будували плани відокремлення України від Австрії й від Польщі як незалежного королівства. І не знали, що саме тоді ці плани реальні, як не були ніколи раніше і не будуть ніколи згодом.

Відтоді Шептицький стане покровителем Вільгельма в українських справах. Він не забуде ролі ерцгерцога у процесі свого визволення з дворічного російського полону. Щоправда, Вільгельмова активність у цій ролі переважно обмежувалася писанням листів до впливових людей. Але чимало близьких знайомих митрополита не робили і цього. Листи Вільгельм писав у своїй звичній хаотичній манері: «Тепер ще про Шептицького, з ним я зробив низку кроків уперед. Незабаром ним буде проведена акція в Римі та одночасно в еспанському й американському посольствах, мені обіцяли успіх, але я прошу Вас зберігати усе у повній таємниці, тому що все влаштовується обхідними шляхами і мені це коштувало великої та тяжкої праці. Часто це все зробити дуже тяжко, але я роблю від щирого серця для мого бідного доброго народу та для країни, яку повинні мати українці», — й далі так само сумбурно, про все відразу та ні про що конкретно. Розмови на світських раутах, де він теж намагався «робити кроки вперед», були схожі, надто загальні та неконкретні, як і листи; прохання висловлювано у формі доконаних фактів, бажане видавалося за дійсне, а ймовірне — за досягнуте, — певно, тому справа і просувалась украй повільно.

Єдине, що йому вдавалося залагодити блискавично та неймовірно креативно, — це способи постачання митрополитові червоного вина, про яке Шептицький просив у короткий записках, що їх іноді вдавалося передати з посланцями. Після арешту російський уряд вислав Шептицького до Сибіру жити власним коштом, а вина в Сибірі дістати було годі. Доходили такі записки з проханнями і до Вільгельма. Щоби налагодити постачання вина, Вільгельм написав утричі більше листів, аніж у справі звільнення ув’язненого, й у цих листах формулював думки значно чіткіше, ніж у тих. А ще залучив найвпливовіші зв’язки, тож не дивно, що тут він досягнув успіху.